Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Моя кузина Рейчел 📚 - Українською

Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Моя кузина Рейчел" автора Дафна дю Мор'є. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 100
Перейти на сторінку:
жарту. Ви сказали це, тому що дійсно так уважали.

— А хай би й так? — спитала вона. — Невже так ганебно давати уроки італійської?

— У звичному розумінні — ні, — сказав я. — Та у вашому випадку — так. Для місіс Емброуз Ешлі давати уроки італійської — ганебно. Це змушує замислитися про чоловіка, який забув згадати її у своєму заповіті. І я, Філіп Ешлі, його спадкоємець, цього не дозволю. Ви отримуватимете ті гроші щотри місяці, кузино Рейчел, і коли забиратимете їх із банку, прошу, пам’ятайте, що ці гроші не від цього маєтку, і не від спадкоємця — ці гроші від вашого чоловіка Емброуза Ешлі.

Доки я говорив, на мене найшла хвиля гніву, такого ж лютого, який охопив і її. Та хай я під землю провалюся, якщо дозволю будь-якій істоті, маленькій та слабкій, стояти і звинувачувати мене в тому, що я її ображаю; і хай я зсохнусь, якщо відмовлю їй у грошах, які їй по праву належать.

— Отже, ви зрозуміли, що я вам щойно сказав? — запитав я.

На якусь мить здалося, що вона мене вдарить. Потім її очі сповнилися сльозами, і відштовхнувши мене, вона забігла до спальні й гупнула дверима. Я спустився донизу. Пішов до їдальні і подзвонив у дзвоник, після чого повідомив Сікомбові, що, місіс Ешлі, мабуть, на обід чекати не слід. Я налив собі склянку кларету і сів на самоті на чолі стола. «Господи! — думав я собі, — так ось як поводяться жінки». Я ніколи ще не відчував такого гніву і такої втоми. Довгі дні під сонцем, робота в полі з працівниками на жнивах; суперечки з орендарями, що затримали платню, чи щось не поділили з сусідами, які мені слід було владнати — ніщо з цього не може зрівнятись із п’ятьма хвилинами з жінкою, чий веселий гумор за єдину мить змінюється ворожістю. А сльози — це завжди остання зброя? Бо жінка знає, як сильно вони можуть впливати? Я налив собі ще одну склянку кларету. Щодо Сікомба, який стояв поруч, мені б хотілося, щоб він був десь зовсім далеко від мене.

— Мадам нездужає, сер, як ви вважаєте? — запитав він мене.

Я міг сказати, що мадам не так нездужає, як лютує, і, певно, невдовзі подзвонить у свій дзвінок, накаже покликати Веллінґтона, запрягти карету і відвезти її назад до Плімута.

— Ні, — сказав я, — її волосся ще не висохло. Скажіть Джонові, хай краще віднесе обід їй у будуар.

То ось із чим, мабуть, доводиться стикатися одруженим чоловікам. Гупання дверей і тиша. Обід на самоті. Коли апетит, нагнаний довгим днем надворі, потім відпочинком у ванній, і задоволенням від спокійного вечора біля багаття, тихою бесідою, лінивим спогляданням за руками, білими й крихітними, на тлі шитва, зникає. Як бадьоро вбирався я до обіду, йшов коридором, стукав у двері будуару, зустрів її на стільці в тому білому халаті, із заколотим на голові волоссям. Як легко було ділитися цим настроєм, створювати своєрідну інтимність, від якої перспективи на цілий вечір вимальовувалися лиш найтепліші. І тепер сидіти на самоті за столом, із біфштексом, на який мені настільки було начхати, що я б не відрізнив його від підошви. А що робила вона? Задмухала свічки, запнула завіси і лежала на ліжку в темній кімнаті? Чи, може, заспокоїлась і сиділа спокійнісінько в будуарі, витерши сльози, вечеряючи з таці, роблячи перед Сікомбом вигляд, що все в порядку. Я не знав. І мені було байдуже. Емброуз мав рацію, коли повторював, що жінки — це інша раса. Одне я знав точно. Я ніколи не одружуся…

Закінчивши обідати, я пішов і сів у бібліотеці. Закурив люльку, поклав ноги ближче до каміна, на решітку, і підготувався до післяобіднього сну, який часто буває таким солодким та заспокійливим, хоч сьогодні йому геть бракувало чарівності. Я звик бачити її в кріслі, навпроти, повернутою так, щоб світло падало на шитво, з Доном біля її ніг; нині ж крісло здавалося незвично порожнім. Ну й до біса це все, якщо жінка здатна так зіпсувати вечір. Я підвівся, дістав книгу з полиці і почав гортати. А тоді, певно, задрімав, бо коли ще раз підвів очі, стрілки годинника в кутку кімнати показували майже дев’яту. Час у ліжко, й спати. Немає сенсу сидіти тут, тим більше, камін погас. Я відвів собак до будок — погода перемінилася, дув сильний вітер, накрапав дощ; потім, зачинивши двері на засув, я піднявся до своєї кімнати. Саме збирався скинути одяг на крісло, як помітив записку на столі поруч із ліжком, біля вази з квітами. Я підійшов до столу, взяв записку й прочитав. Вона була від кузини Рейчел.

«Любий Філіпе, — йшлося у ній, — якщо зможете, прошу, пробачте мою сьогоднішню грубість. Неприпустимо з мого боку поводитися так у вашому домі. Мені немає виправдань, хіба що я сама не своя цими днями; емоції лежать надто на поверхні. Я написала вашому опікунові, подякувавши за лист, і прийняла пропозицію про утримання. Це дуже щедро і мило, що ви двоє подбали про мене. На добраніч. Рейчел».

Я двічі прочитав листа і поклав до кишені. Значить, її пиха минулась, як і гнів? Ці почуття розчинилися разом зі слізьми? Я відчув неабияке полегшення, прочитавши, що вона прийняла утримання. Я уявляв ще один візит до банку, і подальші роз’яснення, бачив, як скасовую попередні розпорядження; а потім розмовляю з хрещеним батьком, ми сперечаємось, і все йде шкереберть, моя кузина Рейчел вилітає з будинку та їде до Лондона, де знімає житло й дає уроки італійської.

Цікаво, чого їй коштувало написати цю записку? Перехід від гордовитості до сумирності? Мені стало шкода її через те, що вона мусила так учинити. Уперше після смерті Емброуза я звинуватив його в тому, що сталося. Звісно, він міг би хоч трохи подумати про майбутнє. Хвороба та раптова смерть може статися з кожним. Він мав розуміти, що, не забезпечивши дружину, він лишив її на нашу милість, на нашу добродійність. Напиши він листа додому, моєму хрещеному батькові — і нічого цього не сталося б. Я уявляв, як вона сидить у будуарі тітки Фібі й пише цю записку. Мені було цікаво, чи вона вже пішла спати. Якусь мить я вагався, а потім пішов коридором і став у проході до її кімнат.

Двері в будуар були відчинені, до спальні — зачинені. Я постукав у двері спальні. Спочатку ніхто не відповідав, а потім вона обізвалася:

— Хто це?

1 ... 41 42 43 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя кузина Рейчел», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Моя кузина Рейчел"