Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти відсилаєш її?
— Так, щоб вона охороняла нас.
Міка вийшла.
— Тепер, — сказала герцогиня, — як ти хочеш — чи сама зайти до нього, чи покликати його сюди?
— Ні те, ні друге; я хотіла б побачити його так, щоб він мене не бачив.
— Яке це має значення, коли ти в масці?
— Він може вгадати мене по волоссю, руках, прикрасах.
— О, яка стала розсудлива моя прекрасна королева, коли вийшла заміж!
Маргарита усміхнулась.
— Ну, це можна зробити тільки одним способом, — продовжувала герцогиня.
— Яким?
— Подивитись на нього у замкову щілину.
— Хай так! Проведи мене.
Герцогиня взяла Маргариту за руку, підвела до завішених килимом дверей, стала навколішки і зазирнула в замкову щілину.
— Справді, — сказала вона, — він сидить за столом, обличчям до нас. Глянь.
Королева Маргарита заступила подругу і теж наблизила око до щілини. Коконна, як сказала герцогиня, сидів за чудово сервірованим столом і, не зважаючи на рани, їв з апетитом.
— Ах, боже мій! — скрикнула Маргарита, відкидаючись назад.
— Що таке? — здивовано спитала герцогиня.
— Не може бути! Ні! Так! О, душею присягаюсь, він!
— Хто він?
— Цс! — сказала Маргарита, встаючи з колін і хапаючи герцогиню за руку. — Той, що хотів убити мого гугенота, гнався за ним аж до мене в опочивальню, ударив його шпагою в моїх руках. О, Генрієтта, яке щастя, що він не бачив мене!
— Ну, якщо ти бачила його в бою, скажи, хіба не прекрасний він?
— Не знаю, — сказала Маргарита, — я дивилась на того, за ким він гнався.
— А як ім’я того, за ким він гнався?
— Ти йому не скажеш?
— Ні, обіцяю тобі.
— Лерак де Ла Моль.
— А як він тобі подобається?
— Пан де Ла Моль?
— Ні, пан де Коконна.
— Слово честі, — сказала Маргарита, — признаюсь, що він...
Вона не договорила.
— Ну, ну, — сказала герцогиня, — бачу, що ти не можеш простити йому ран твого гугенота.
— Але, здається, — відповіла, сміючись, Маргарита, — і мій гугенот добре його почастував, і той шрам, що підкреслив йому око...
— Значить, вони поквитались, і ми можемо помирити їх. Присилай мені твого пораненого.
— Ні, не тепер, згодом.
— Коли?
— Коли ти переведеш свого до другої кімнати.
— До якої?
Маргарита подивилась на подругу, а та, помовчавши з хвилину, подивилась на неї і розсміялась.
— Так, так! — сказала герцогиня. — Отже, союз міцніший, ніж колись.
— Щира приязнь навіки, — відповіла королева.
— А пароль, знак, по якому ми пізнаємо друга, якщо нам треба буде допомоги?
— Потрійне ім’я твого потрійного бога: Eros — Cupido — Amor.
І, поцілувавшись удруге і в двадцятий раз стиснувши руки, вони розстались.
ХIII. Про ключі, що відмикають не ті двері, для яких
призначені
Вернувшись у Лувр, королева Наварська застала Жільйону в великому збентеженні. Коли королеви не було, приходила пані де Сов і принесла ключ, присланий їй королевою-матір’ю. Це був ключ від кімнати, де замкнули Генріха. Ясно, що королеві-матері треба було для чогось, щоб беарнець провів цю ніч у пані де Сов.
Маргарита взяла ключ і почала з усіх боків розглядати його. Вона звеліла переказати усе до дрібниць, що говорила пані де Сов, зважила все в своєму умі, і, здалось їй, зрозуміла замисел Катерини.
Вона взяла перо та чорнило і написала записку:
„Замість іти сьогодні вночі до пані де Сов, прийдіть до королеви Наварської.
Скрутивши папірець, вона засунула його в дірочку ключа і звеліла Жільйоні, як тільки настане ніч, просунути ключ під двері до ув’язненого.
Покінчивши з головною справою, Маргарита згадала про пораненого; позамикала всі двері, пішла в кабінет і, на великий подив, побачила, що Ла Моль вдягнутий у свою подерту, всю в кривавих плямах, Одежу.
Побачивши її, він спробував устати, але не мав сили втриматись на ногах, поточився і знов упав на канапу, де йому зробили постіль.
— Що трапилось, пане? — спитала Маргарита. — І чому ви так погано виконуєте накази свого лікаря? Я приписала вам спокій, а ви, замість того, щоб слухатись мене, робите все наперекір моєму наказові.
— О, пані, — сказала Жільйона, — я не винна. Я просила, благала пана графа не робити цього безглуздя, але він сказав, що більш ніщо не затримає його в Луврі.
— Піти з Лувра! — сказала Маргарита, здивовано дивлячись на молодого чоловіка, що потупив очі. — Це неможливо. Ви не маєте сили ходити, ви блідий і безсилий, коліна тремтять. З рани в плечі ще сьогодні вранці йшла кров.
— Пані, — відповів молодий чоловік, — наскільки я вдячний був вашій величності, що ви дали мені притулок учора вночі, настільки благаю сьогодні дозволити мені піти звідси.
— Але, — сказала здивовано Маргарита, — я не знаю, що й сказати про таке божевільне рішення: це гірше невдячності.
— О, пані! — скрикнув Ла Моль, зчіплюючи руки, — повірте, я не невдячний; в серці моєму на все життя лишиться найкраще почуття до вас.
— Ну, то воно недовго проживе! — сказала Маргарита, зворушена тоном, який не лишав сумніву в щирості слів молодого чоловіка. — Або рани ваші відкриються і ви вмрете від утрати крові, або в вас пізнають гугенота, і ви не зробите сотні кроків по вулиці, як вас докінчать.
— А проте, я мушу піти з Лувра, — мурмотів Ла Моль.
— Мушу! — сказала Маргарита, впинаючись в нього своїм ясним і глибоким поглядом, і потім, бліднучи, додала: — Ах! Так! Розумію! Пробачте, пане! За стінами Лувра, певне, є хтось, кому відсутність ваша завдає жорстокої тривоги. Правда, пане де Ла Моль, це цілком природно, я розумію. Чому ви не сказали зразу або, краще, чому я не подумала про це сама! Коли даєш кому притулок, мусиш дбати про почуття свого гостя так само, як про перев’язування його ран, піклуватися його душею, як піклуєшся тілом.
— Ні, пані, — відповів Ла Моль, — ви якось дивно помиляєтесь. Я майже самотній на світі і зовсім самотній в Парижі, де ніхто мене не знає.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.
