Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

«Бо хтось сказав йому щось, що кинуло його у розпач. Я вже говорив, що слова, які настрахали Адельма і якими Адельм настрахав Беренґарія, взяті, схоже, з якоїсь сучасної збірки проповідей. Адже ніколи так, як в останні роки, проповідники не проголошували перед поспільством стільки кровожерних, несамовитих і страхітливих речей, прагнучи зміцнити побожність і острах Божий (а рівно ж ревність і шанобу до людського та Божого закону). Ніколи так, як у наші дні, не лунало серед процесій флаґеллантів стільки священних гімнів, натхненних стражданнями Христа і Богородиці, ніколи так, як нині, церква не намагалася зміцнювати віру посполитих, погрожуючи пекельними муками».

«Може, це через потребу в каятті», — мовив я.

«Адсо, я ніколи не чув стільки закликів до покаяння, як нині, коли ні проповідники, ні єпископи, ані навіть мої побратими спіритуали не спроможні більше провадити народ шляхом правдивого покаяння…»

«А третій вік, ангельський Папа, Перуджійська капітула…» — розгублено сказав я.

«Туга за минулим. Велика доба покаяння скінчилася, тому про покаяння може говорити навіть генеральна капітула ордену. Сто чи двісті років тому пронісся великий буревій оновлення. Тоді тих, хто про це говорив, спалювали, дарма — святі вони були, чи єретики. Тепер про покаяння говорять усі. У певному сенсі про покаяння говорить навіть Папа. Не вір в оновлення людського роду, коли його голосить курія і двір».

«І фра Дольчино», — насмілився я, бо мені кортіло більше довідатися про того, чиє ім'я я кілька разів чув напередодні.

«Він помер, і помер так само негідно, як і жив, бо теж прийшов запізно. Та й що ти про це знаєш?»

«Нічого, тому й питаю…»

«Я б волів ніколи про це не згадувати. Маючи до діла з деякими так званими лжеапостолами, я міг спостерігати за ними зблизька. Сумна історія. Вона б посіяла сум'яття тобі в душу. Вона й мене кинула в сум'яття, і моя неспроможність сказати, чия тут правда, тебе б ще більше збентежила. Це історія чоловіка, який скоїв несосвітенні речі, бо втілив на практиці те, що проповідували йому всі ці святі. У певну мить я перестав розуміти, хто тут винуватий, мене немов… немов затуманив дух спорідненості, яким дихали два ворожі табори — табір святих, які проповідували покаяння, і табір грішників, які втілювали його в життя, часто коштом інших… Та я мовив про інше. А може, й далі про те ж: коли доба покаяння добігла кінця, потреба в покаянні стала потребою в смерті. І ті, хто вбивав збожеволілих покаяльників, віддаючи смерті те, що їй належить, запрагли подолати правдиве каяття, яке породжувало смерть, і покаяння душі замінили покаянням уяви, ваблячи до надприродних візій страждання і крові, називаючи їх «свічадом» правдивої покути. Свічадом, яке дає змогу посполитим — а подеколи й ученим — ще в цім житті уявно пережити муки пекла. Щоби — кажуть вони — ніхто не грішив. У сподіванні, що страхом можна стримати душі від гріха і не допустити бунту».

«І тоді справді ніхто не грішитиме?» — спитав я схвильовано.

«Залежить, що ти маєш на увазі під гріхом, Адсо, — сказав мені учитель. — Мені б не хотілося бути несправедливим до людей країни, в якій я живу вже кілька років, але мені здається, що італійський люд не відзначається великою чеснотою, і якщо не грішить, то лише зі страху перед якимсь бовваном, якого вони часто-густо називають ім'ям святого. Вони більше бояться святого Себастіяна чи святого Антонія, ніж Христа. Якщо хочеш зберегти якесь місце у чистоті, щоб його не запаскуджували сечею, як це італійці повсюди роблять, наче собаки, варто лиш повісити над ним образок святого Антонія з дерев'яним патиком, і він прожене усіх тих, хто хоче до вітру. Отож завдяки своїм проповідникам італійці ризикують повернутися до давніх забобонів. Вони більше не вірять у воскресення тіла, а страхаються лише тілесних страждань і напастей, тому дужче бояться святого Антонія, ніж Христа».

«Але ж Беренґарій не італієць», — зауважив я.

«Байдуже, я маю на увазі атмосферу, яку церква і проповідницькі чини поширили на цьому півострові і яка звідси шириться далі. І дісталася вона навіть до цієї шанигідної обителі, населеної усіма цими вченими монахами».

«Бодай би вони принаймні не грішили», — не здавався я, готовий задовольнитися хоча б цим.

«Якби ця обитель була speculum mundi[107], ти б уже мав відповідь».

«А вона ним є?» — спитав я.

«Щоб існувало дзеркало світу, треба, щоб світ мав якусь форму», — завершив розмову Вільям, занадто з-філософська, як на мій отрочий розум.