Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Наступними на столі опинилися напої, в тому числі й міцні. Це дивне вино, що вони нам дали, пахло так само як і ті яблука, що нам поставили до цього, смак теж був подібним, але не солоним. В житті не пила чогось схожого та смачнішого, а тому майже одразу ж вмовила чорта, що сидів поруч, принести дві пляшки як подарунок. Пізніше, коли Юрія прокинеться, треба буде віддати їй одну. Бо те вино, що було з нами весь цей час, мабуть, вже зовсім зіпсувалось в дорозі.

Дивно, що на весіллі ми гості, а подарунок отримали. Та чорти, схоже, взагалі не були проти цього. Мабуть, мій зв’язок із їхньою Господаркою, яку я сама називала Темрявою, багато для них значив. 

Під час всього цього іноді мені вдавалося поговорити із чортом, на чиєму весіллі ми були. Та на жаль, на моє запитання, чи може він нас перемістити до Імперії так само як переніс сюди, він відповів відмовою. Так і не зрозуміла, чому так, адже всі його слова хоча і здавалися логічними, але загалом манера розмови у чортів дуже незвична.

Також не вдалося отримати щось, що могло б допомогти Юрії. Нічого гарного, крім смачного вина, я з собою звідси не принесу. Але, оглядаючись на минуле, я розуміла, що легко бути й не могло. Насправді як мені здається, я б мала замерзнути насмерть ще у тому безмежному степі. Лише моя природа та друзі врятували мене від такої долі. 

З цього весілля я зрозуміла одне — Деян мав сильне тіло, адже скільки б не випив, а однаково майже не п’янів, чого не можна було сказати про мене. Та навіть чорти, що пили як навіжені, виглядали свіжими, в той час, як я вже похитувалася та робила деякі необдумані речі. Першою такою дурницею була спроба підштовхнути руку Деяна, щоб він облився вином. Він дивився на мене як на шкідливу дитину, а може, так воно останнім часом і було.

Здавалося, наче останніми днями я усіляко намагалася наздогнати те дитинство, що втратила за ці місяці. Ці місяці... Тепер мені здавалося, що цей час пролетів повз дуже швидко, але ще до зустрічі з Деяном, це відчувалося так, що він йшов зі швидкістю лежачого каменя. І ось тепер я ловила себе на тому, що заглядалася на нього, гублячись в думках. Ще пожалкую про це? Нехай так і буде, однаково нічого жахливішого в моєму житті, ніж те, що вже пережила, не буде.

З часом навіть Деяну набридли мої витівки, і він відставив вино якомога далі, де його одразу ж підхопили чорти.

— Досить з тебе, Діано, — промовив він та схилився до мене, перейшовши на шепіт. — Думаю, нам пора. Не відчуваю себе тут у безпеці, якщо чесно. Краще проведемо вільний час у тому, нашому, світі. 

— Добре, — відповіла я так, наче в мить протверезіла та посерйознішала. Після чого звернулась до чорта-нареченого: — Гей, чорте, ми, мабуть, вже підемо.

— Так рано? — здивувався він та переглянувся з іншими чортами. — Ха, таки тіло ще людське, слабке значить.

Всі чорти вирішили, що просто зобов’язані посміятися зі сказаного нареченим, але це не було насмішкою, а скоріше дружнім сміхом. Скоро вони наче забули про наше існування, і лише один-єдиний чорт підійшов до нас та вказав на вихід.

Він провів нас назад рівно тією ж дорогою і, здавалось, що рівно стільки ж кроків, звідки ми й прийшли. Він вказав пальцем на щось, що бачив лише він, і зробивши ще декілька кроків у тому напрямку, ми опинились під деревом, де спала Юрія та Ігор. Здавалося, що все це було лише сном, чи видінням, от настільки у цьому світі нічого не змінилося за нашої відсутності. Але дві пляшки вина в руках та п’яний розум давали зрозуміти, що все це було насправді.

Спати мені зовсім не хотілось, як і Деяну, а тому вже за якусь мить ми обидва сиділи біля багаття та мовчки дивились як воно поїдає хмиз. Десь далеко почулось знайоме виття та показались ті ж самі спалахи на небі. Але тепер вже і Деян почав до такого звикати та майже не реагував на них, лише тримав руку на зброї.

Ми деякий час мовчали, і навіть після весілля це мовчання не здавалось незручним. Сама не знаю, чи це я до нього підсунулася ближче, чи то він до мене, а вже за мить він обійняв мене за плече. Це справді було приємно, а те відчуття, що спершу ледь не мучило мене коли він був поруч, тепер, здається, я його опанувала. Порожнеча в душі наче почала чимось заповнюватися. Так мені здалося.

— Через деякий час ми дістанемося маєтку, в який мені потрібно буде передати свічки, — заговорив він. — Для цього доведеться звернути з дороги на Євіанну, але часу це займе не дуже багато.

— Не думаю, що це проблема, — відповіла я та поглянула на Юрію. — Ми всі вже звикли до дороги. 

— Ти й справді не боїшся, що твоя подруга і тебе спалить, як тих людей в таборі?

— Такі думки та побоювання завжди є, але, як мені здається, я для неї теж небезпечна, і не лише для неї. Одного разу я ледь не вбила Ігоря, коли одна істота затуманила мені розум. Та і не можу обіцяти за майбутнє, адже воно і для мене загадка.

— Вмієш ти зацікавити, Діано, але думаю, що краще нам буде поспати перед дорогою.

— Ти правий, спи, а я побуду на варті, — відповіла я та відсунулася від нього. — Однаково спати не хочу.

Без зайвих слів він пішов та ліг на своє місце. Не знаю, чи це лише так здається, але в нього було справді неймовірне вміння засинати дуже швидко. І хвилини не пройде, як його не відрізниш від сплячого. А я ось часто кручусь зі сторони в сторону, поки не пощастить заснути.