Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

Перетворюючись на тепло, світло зникає; із кожною хвилиною всесвіт стає невидимим. Він стає також легшим. Настане час, коли в ньому не залишиться нічого, крім тепла: тепла зрівноваженого, нерухомого, однакового. Тоді всесвіт помре.

Наостанок я хотів би висловити ще один сумнів, цього разу метафізичного порядку. Якщо ми приймемо тезу Заратустри, то до мене не доходить, чому два однакові процеси не зливаються в один. То досить їхньої простої послідовності, причому ніким не підтвердженої? Якщо немає архангела, котрий здійснював би підрахунок, то що означає той факт, що ми перебуваємо в циклі тринадцять тисяч п’ятсот четвертому, а не в першому циклі певної серії, або в циклі номер триста двадцять другому у степені дві тисячі? Для практики не означає нічого, а отже, не завдає шкоди й думці. Для розуму — теж нічого, а це вже значно серйозніше.

Сальто-Орієнталь, 1934 р.

Циклічний час

Я вічно повертаюся до Вічного Повернення; у подальших рядках я спробую (за допомогою кількох історичних ілюстрацій) визначити три його головні різновиди.

Перший приписують Платонові. У тридцять дев’ятому параграфі «Тімея»{138} він пише, що сім планет, якщо зробити однаковими різні швидкості їхнього обертання, повернуться в початкову точку свого руху — тобто зроблять повний оберт, який становитиме досконалий рік. Цицерон{139} («Про природу богів», книга друга) висловлює думку, що не так легко обчислити цей великий небесний період, але, звичайно ж, він не буде нескінченним; в одному зі своїх творів, який до нас не дійшов, він визначає його у дванадцять тисяч дев’ятсот п’ятдесят чотири «тих проміжків часу, які ми називаємо роками» (Тацит{140}, «Діалог ораторів», 16). Після смерті Платона в Афінах поширилася судова астрологія. Ця наука, як відомо кожному, стверджує, що долю людей визначає розташування небесних світил. Один з астрологів, який недаремно студіював «Тімея», сформулював такий незаперечний аргумент: якщо планетарні періоди циклічні, то циклічною буде і вселенська історія; по завершенні кожного платонівського року знову народяться ті самі індивіди і їх чекає та сама доля. Згодом цю гіпотезу приписали Платонові. 1616 року Лючіліо Ваніні{141} писав: «Знову Ахілл{142} піде походом на Трою; відродяться церемонії та релігії; людська історія повториться; сьогодні немає нічого такого, чого б не було раніше; те, що було, знову буде; але буде в загальному плані, а не (як вважає Платон) в конкретних подробицях» («De admirandis naturae arcanis»[90], діалог 52). 1643 року Томас Браун{143} писав в одній із приміток до своєї книжки «Religio medici»[91]: «Платонів рік — Plato’s year — це період тривалістю в багато століть, після якого речі повернуться до стану, в якому вони вже були, і Платон, у своїй школі, знову викладе цю доктрину». Цей перший різновид теорії вічного повернення користується аргументами астрологічного характеру.

Другий різновид пов’язаний зі славою Ніцше, найпалкішого з його винахідників та популяризаторів. Він побудований на алгебраїчному доведенні, на тому твердженні, що число n об’єктів — атомів у тому варіанті гіпотези, який сформулював Лебон{144}, сил, в інтерпретації Ніцше, простих тіл, як у комуніста Бланкі{145}, — не може утворити нескінченну кількість варіацій. Із трьох варіантів доктрини, які я назвав, найпереконливіше і найскладніше обґрунтована доктрина Бланкі. Як і Демокрит{146} (Цицерон, «Академічні питання», книга друга, 40), цей мислитель заповнює світами схожими й світами несхожими не лише час, а й нескінченний простір. Його книжка, видана 1872 року, має чудову назву «L’eternité par les astres»[92]. Набагато раніше був опублікований лаконічний, але надзвичайно переконливий фрагмент із Г’юма{147}; він міститься в його трактаті «Dialogues concerning natural religion»[93] (1779), який мав намір перекласти Шопенгауер; та наскільки мені відомо, досі ніхто не звернув на нього уваги. Я перекладу його дослівно: «Уявімо собі матерію не нескінченною, як в Епікура{148}, а скінченною. Скінченна кількість частинок не може утворювати нескінченну кількість сполучень; тому в нескінченній тривалості часу всі можливі порядки та розташування відбудуться нескінченну кількість разів. Цей світ у всіх його подробицях, до найменш значущих, утворювався і розпадався і знову й знову утворюватиметься та розпадатиметься — до нескінченності» («Dialogues», VIII).

Про цю нескінченну низку тотожних історій світу Бертран Расел висловився так: «Багато авторів вважають історію циклічною, вони переконані в тому, що той стан, у якому нині перебуває світ, з усіма його найменшими подробицями, рано чи пізно повернеться знову. Як формулюється ця гіпотеза? Ми стверджуємо, що наступний стан чисельно тотожний стану попередньому; ми не можемо сказати, що цей стан настає двічі, бо це означало б постулювати хронологічну систему, — since that would imply a system of dating, — що наша гіпотеза забороняє. Це той самий випадок, коли людина здійснює навколосвітню подорож: вона не каже, що той пункт, із якого вона вийшла, і той, у який прийшла, — це два різні, але дуже схожі між собою місця; вона каже, що це одне й те саме місце. Гіпотеза про циклічну повторюваність історії може бути сформульована в такий спосіб: розглянемо сукупність усіх обставин, одночасних із певною визначеною обставиною; у деяких випадках уся сукупність передує сама собі» («Ап Inquiry into Meaning and Truth»[94], 1940, стор. 102).

А зараз переходжу до третього варіанта теорії вічних повторень, варіанта не такого моторошного та мелодраматичного, але єдиного, який можна собі уявити. Тобто я маю на увазі концепцію подібних, але не тотожних циклів. Годі навіть приблизно собі уявити нескінченний список її авторів: мені на думку спадають дні та ночі Брахми{149}; період, єдиним нерухомим годинником якого є піраміда, що її повільно стирає крило птаха, черкаючи об неї один раз на тисячу й один рік; я думаю про людей Гесіода{150}, які вироджувалися, переходячи із золотого віку в залізний; про світ