Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Автомобіль сповільнив хід і пристав до процесії таких самих чорних машин, що посувалися широкою сірою дорогою до Вайтголлу. Вони проїхали повз ряд гранітних пам’ятників чарівникам—войовникам вікторіанської доби, загиблим героям Великої війни, потім повз кілька монолітних скульптур, що втілювали ідеальні чесноти (Патріотизм, Пошану до влади, Подружню вірність і таке інше). За пам’ятниками височіли багатовіконні фасади будівель, де містився уряд Імперії.

Тепер їхня машина ледве повзла. Натаніель побачив, що на тротуарі купчаться глядачі й мовчки дивляться на автомобілі, що проїжджають. Судячи з усього, настрій у цих людей був похмурий, якщо не ворожий. Більшість із них здавалися немічними й змореними. На відстані від них стояли кремезні чоловіки у сірих мундирах і уважно спостерігали за натовпом. Усі вони — і полісмени, і простолюд — помітно потерпали від холоду.

Натаніель тим часом сидів в автомобілі, в теплі, і в його душі поволі зростало самовдоволення. Він був частиною чинного порядку. І нарешті їхав до Парламенту. Він був поважною особою — не те, що інші. — й це дуже тішило його. Уперше в житті Натаніель пізнав ліниву насолоду легко здобутої влади.

В’їхавши на Парламентську площу, автомобіль повернув ліворуч, до ажурних залізних воріт. Пан Андервуд показав перепустку, хтось подав йому сигнал, 1 машина, перетнувши викладений каменем двір, спустилася до підземного гаража, освітленого неоновими лампами. Пан Андервуд поставив автомобіль на вільне місце і вимкнув запалювання.

Натаніель щосили вчепився в шкіряне крісло. Його аж трусило від ледве стримуваного хвилювання.

Вони приїхали.

19

Вони пройшли повз нескінченний ряд блискучих чорних автомобілів до металевих дверей. Сповнений передчуттів, Натаніель не міг ні на чому зосередитись. Він був такий неуважний, що майже не поглянув на двох ошатних охоронців, які зупинили їх біля дверей, і не помітив, що його наставник показав охоронцям три пластикові картки. Ті оглянули перепустки і повернули їх. Він ледве розгледів ліфт, обшитий дубовими панелями, й невеличку червону кульку, що спостерігала за ними зі стелі. Лише тоді, коли двері ліфта відчинились і Андервуди вийшли до розкішної Вестмінстерської зали, почуття знову повернулися до хлопця.

Вестмінстерська зала була величезна, з високою склепінчастою стелею й потемнілими з часом сволоками. Стіни та підлогу було зроблено з велетенських полірованих кам’яних блоків; у стрільчастих вікнах видніли барвисті вітражі. В дальшому кінці зали вікна й двері виходили на терасу, що вела до річки. Зі стелі звисали жовті люстри, інші світильники було прикріплено до стін. У залі вже зібралося зо дві сотні людей, та для такого великого приміщення це було майже ніщо, й воно здавалося порожнім. Натаніелеві пересохло в роті. Він зненацька відчув себе маленьким і мізерним.

Він стояв з паном і панею Андервуд біля сходів, що вели до зали. Служник у чорній лівреї нечутно підійшов і прийняв плащ пана Андервуда. Другий слуга люб’язно показав дорогу, й вони подалися сходами вниз.

Тут дещо привернуло Натаніелеву увагу. Тьмяно—сіра статуя — скорчений хлопчина в химерному вбранні. Очі його були вирячені, а в руці він тримав щітку на взуття. Хоч роки трохи згладили риси обличчя статуї, однак на ньому й донині застиг вираз такого відчаю, що Натаніель аж здригнувся. Він поквапився за наставником, стежачи, щоб ненароком не збити його з ніг.

Біля підніжжя сходів вони зупинилися. Слуги розносили келихи з шампанським (якого Натаніелеві хотілось) і з лимонадом (якого він не хотів, але одержав). Пан Андервуд, жадібно ковтнувши зі свого келиха, заходився стривожено оглядати залу. Пані Андервуд позирала на всі боки з замріяною усмішкою. Натаніель відсьорбнув лимонаду й теж озирнувся.

Довкола аж роїлися чарівники — молоді й старі, що розмовляли й сміялися. Зала обернулася на серпанок чорних костюмів і вишуканих суконь, білозубих усмішок і коштовностей, що мерехтіли у світлі ламп. Біля кожного входу бовваніли люди з кам’яними обличчями, в однаковому сірому вбранні. Натаніель вирішив, що це поліція або чарівники зі служби безпеки, готові за першого—ліпшого натяку на безлад викликати джина. Проте сам він навіть крізь лінзи не зміг розгледіти в залі жодної магічної істоти.

Натомість Натаніель помітив кількох бундючних хлопців та дівчат — вочевидь, таких самих учнів, як він. На відміну від нього, всі вони жваво й невимушено розмовляли з іншими гостями. Зненацька хлопчина гостро, аж до болю, усвідомив, як ніяково тут його наставникові з дружиною, самотнім і відчуженим від усіх.

— Може, нам слід поговорити з кимось? — наважився спитати Натаніель.

Пан Андервуд сердито поглянув на нього:

— Я, здається, казав тобі...

Аж тут він загнувся і радо помчав до якогось товстуна, що саме спускався сходами:

— Ґреґорі!

Проте Ґреґорі, здається, не дуже зрадів цій зустрічі.

— О, привіт, Андервуде.

— Який я радий тебе бачити!

Пан Андервуд перегородив товстунові шлях. Він аж пританцьовував з нетерпіння — так йому хотілося побалакати. Пані Андервуд і Натаніель опинилися сам—на—сам.

— А нас він хіба не відрекомендує? — роздратовано поцікавився хлопець.

— Не переймайся, любий. Твоєму наставникові треба переговорити з кількома високоповажними особами. А нам ні з ким не треба говорити, авжеж? Зате ми можемо дивитись — це завжди так приємно... — Вона трохи скривилася. — Правду кажучи, мода цього року вельми консервативна.

— Пані Андервуд, а прем’єр-міністр уже тут?

Пані Андервуд витягла шию:

— Ні, любий. Здається, ще ні. Зате отам стоїть пан Дюваль, начальник поліції...

Недалеко від них справді стояв огрядний чолов’яга в сірому мундирі й терпляче слухав двох балакучих молоденьких жіночок.

— Одного разу я зустрічалася з ним. Напрочуд милий джентльмен. І, звичайно, дуже впливовий... Ану, погляньмо, хто тут іще. Божечки, невже... Бачиш оту леді?

Натаніель подивився. Леді була сухорлява, з білявим, коротко підстриженим волоссям. Пальці, що стискали дужку окулярів, скидалися на пташині кігті.

— Це