Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Пані Андервуд зі сміхом спорожнила свій келих. За плечима в неї вмить з’явився служник і знову наповнив келих майже по вінця. Натаніель теж засміявся. Як це часто траплялося з ним у товаристві пані Андервуд, її невимушеність передалася йому. Хлопцеві трохи полегшало на дупгі.

— Пробачте, пробачте! Дорогу герцогові й герцогині Вестмінстерським.

Повз них поспіхом майнули два служники в лівреях. Натаніеля безцеремонно штовхнули вбік. Крізь натовп ішла сердита невеличка жінка в старомодній чорній сукні і з золотим браслетом на нозі. Поводилась вона владно й пихато; за нею слухняно ступав чоловік зі змореним обличчям. Пані Андервуд вражено поглянула їм навздогін.

— Яка бридка жінка! Не розумію, що герцог у ній знайшов?

Вона знову відсьорбнула з келиха.

— А там... Божечки, що це з ним?! Це ж Шолто Пінн, крамар.

Натаніель побачив високого, товстого чоловіка в білому лляному костюмі. Він спускався сходами, спираючись на милиці. Здавалося, що кожен порух завдає йому нестерпного болю. Обличчя його вкривали синці, одне око почорніло й запливло. До нього вмить підскочили двоє служників і провели до крісла біля стіни.

— Щось він ніби нездужає, — зауважив Натаніель.

— І справді. Мабуть, сталося щось страшне. Може, помилився при роботі з якимось артефактом, бідолаха...

Отак, сьорбаючи шампанське, пані Андервуд розповідала Натаніелеві про видатних чоловіків і жінок, що зібралися в залі. То були вершки уряду й вищого світу, найвпливовіші люди Лондона (а отже, і всього світу!) Що більше вона говорила про їхні заслуги, то сумніше ставало хлопцю: він розумів, як далеко йому до всієї цієї величі й могутності. Самовдоволення, що огорнуло його серце раніше, в автомобілі, давно розвіялось і змінилося нестерпним відчаєм. Він кілька разів помічав серед натовпу свого наставника: той крутився біля групок гостей, та видно було, що його ледве терплять чи навіть відверто зневажають. Щоправда, Натаніель ще з тієї пригоди з Лавлейсом знав, що його наставник — нікчема. Тепер це підтвердилось новим доказом. Усі колеги пана Андервуда теж вважають його за нікчему. Хлопчина аж скреготнув зубами. Нікчемний учень нікчемного чарівника. Ні, не так він сподівався розпочати життя, він заслуговує на краще...

Аж тут пані Андервуд смикнула його за рукав:

— Ось він! Бачиш його, Джоне? Ось!

— Хто?

— Руперт Деверо. Прем’єр-міністр.

Натаніелеві й на думку не спало, звідки прем’єр з’явився в залі. Виник немовби з нічого — високий, худорлявий, русявий чоловік, що стояв серед бурхливого виру вечірніх костюмів і коктейльних суконь, дивовижним чином зберігаючи витонченість і спокій. Він слухав когось, кивав і тихо всміхався. Прем’єр-міністр! Наймогутніша людина Британії, а може, й цілого світу... Навіть здалека Натаніель відчув теплі лагідні прем’єрові чари; зараз йому хотілося лиш одного — бути поряд із цією людиною, бачити й чути її... Йому здавалося, що після появи прем’єр-міністра зала наповнилась, і кожен — хоч із ким він розмовляє — стежить лише за ним. Та щойно хлопець поглянув на нього, як натовп зімкнувся, і струнка ошатна постать щезла з очей.

Неохоче відвернувшись, Натаніель ковтнув лимонаду й закляк.

Біля сходів стояли двоє чарівників. Вони — чи не єдині з усіх гостей — не звернули жодної уваги на прем’єр-міністра, а жваво розмовляли про щось своє. Натаніелеві перехопило подих — він упізнав обох: їхні обличчя міцно закарбувались йому в пам’яті, нагадуючи про торішню образу. Сивий дідуган із зморшкуватим лицем: він ще дужче змарнів і згорбився. Молодший — слизький, з довгим волоссям аж до плечей. Лавлейсові друзі. Якщо вони тут, то й сам Лавлейс, може, десь поряд?

Натаніелеві аж закололо в шлунку: цей вияв слабкості неабияк розлютив його. Він облизав пересохлі губи. Спокійно. Боятись нема чого. Лавлейс ніяк не зможе довідатись, що Амулет викрав саме він, — навіть якщо вони зіткнуться ніс у ніс. Його нишпорки повинні зайти до будинку Андервудів, щоб відчути ауру Амулету. Тож сам він, Натаніель, зараз у безпеці. Та йому, як і всякому справжньому чарівникові, слід скористатись нагодою: підібратися ближче до ворогів і підслухати їхню розмову.

Натаніель озирнувся. Пані Андервуд ніби забула про нього й поринула в бесіду з якимось низеньким, кремезним джентльменом, щиро сміючись. Натаніель почав пробиратись крізь натовп дорогою, що мала привести його до сходів, туди, де стояли двоє Лавлейсових приятелів.

На півдорозі він побачив, як сивий раптом замовк і поглянув угору, на галерею. Натаніель позирнув туди, і в нього тьохнуло серце.

На галереї стояв Саймон Лавлейс, захеканий і розчервонілий. Вочевидь, він щойно приїхав. Лавлейс поспіхом скинув пальто, подав його служникові, поправив лацкани піджака й хутко попрямував до сходів. Зовні він був такий самий, як раніше: окуляри, зачесане назад волосся, енергійні рухи й широкий рот, який розпливався в усмішці щоразу, коли дорогою траплявся якийсь чарівник. Він збіг сходами вниз, відмовився від запропонованого шампанського й подався просто до приятелів.

Натаніель прискорив ходу. За кілька секунд він дістався до вільного місця за півкруглою балюстрадою. Тепер хлопець стояв недалеко від сходів, за різьбленим постаментом, увінчаним кам’яною вазою. З одного боку вази було видно потилицю слизького, з другого — піджак сивого. Лавлейс саме спускався сходами, поспішаючи до друзів, тож його не було видно.

Ваза ховала Натаніеля від чарівників. Підібравшись до постамента, він невимушено притулився до нього. А потім нашорошив вуха, щоб розпізнати голоси ворогів серед навколишнього гамору.

Йому пощастило. До нього долинув Лавлейсів голос, хрипкий і розлючений:

—... і нічого! Я пробував усі способи стимулювання. Кого я тільки не викликав. Та жоден не зміг сказати мені, хто ж йому наказує.

— Пхе! Ви просто марнуєте час, — із помітним акцентом промовив сивий. — Звідки іншим демонам це знати?

— Я звик користуватися будь—якою змогою. Проте... ваша правда. Кулі теж не допомагають. Отож, мабуть, нам доведеться змінити наші плани. Чи одержали ви мого