Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

Батько Кеї, Мітінорі Мацузава, теж мав слабке серце. Одного разу — Кеї тоді була в третьому класі — він знепритомнів на роботі. Відтоді частенько лежав у лікарні, а за рік відійшов у вічність. Кеї виповнилося лише дев’ять років. Вона від природи була товариською й завжди посміхалася. Але водночас була чуйною та вразливою. Смерть батька загнала її в темний кут. Уперше побачивши смерть, вона назвала її дуже темною коробкою. Ті, хто втрапляє до неї, більше ніколи з неї не повертаються. Її батько застряг у тій коробці — у жахливо самотньому місці, де не міг ні з ким бачитися. Траплялося, що Кеї кілька ночей поспіль не спала, думаючи про батька. З часом усмішка геть зійшла з її обличчя.

Її мати Томако зовсім інакше відреагувала на смерть чоловіка. Вона постійно посміхалася. Її не назвеш особливо життєрадісною й щасливою людиною, та й їхнє подружнє життя з Мітінорі було звичайним, навіть дещо нудним. Під час похорону Томако плакала, але після того її обличчя жодного дня не було сумним. Вона сміялася значно частіше, ніж раніше. Кеї ніяк не могла зрозуміти, чому її матір постійно посміхалася. Якось вона запитала маму, яка не виказувала найменшої скорботи з приводу смерті батька: «Чому ти така щаслива, адже тато помер? Невже ти не сумуєш за ним?» Томако, яка знала, що Кеї уявляла смерть як дуже темну коробку, чесно відповіла: «Уяви, що твій тато може бачити нас із тієї дуже темної коробки. Як гадаєш, що він подумав би?»

Сповнена тільки найдобрішими думками про батька Кеї, вона намагалася якнайкраще відповісти на звинувачення доньки: «Чому ти така щаслива?»

— Твій тато пішов до тієї коробки не тому, що хотів цього. На це була причина. Він був змушений. Якби твій тато міг бачити нас із тієї коробки й дивився, як ми щодня плачемо, як гадаєш, що він подумав би?

— Гадаю, це його засмутило б. Ти ж знаєш, як тато любив тебе.

— Тобі не здається, що йому було б боляче дивитися на заплакані обличчя тих, кого він любив?.. То, може, краще нам щодня посміхатися, щоб і тато посміхався з тієї коробки? Наші посмішки подарують посмішку йому. Наше щастя дасть змогу твоєму татові теж бути щасливим у тій коробці.

Очі Кеї налилися сльозами, коли вона почула материне пояснення. Міцно обійнявши доньку, Томако теж дала волю сльозам, які стримувала ще від дня похорону.

«Наступною до тієї коробки піду я…»

Кеї вперше зрозуміла, як важко було її батькові. Її серце стислося від усвідомлення, як він боявся, знаючи, що його час добігає кінця й доведеться залишити своїх рідних. Нарешті зрозумівши батькові почуття, Кеї також осягнула всю глибину маминих слів. Зрозуміла, що вони народилися від великої любові й поваги до свого чоловіка.

Невдовзі все навколо потроху сповільнилося й урешті зупинилося. Кеї вже не була парою, а знову відчула власне тіло, стала самою собою.

Завдяки Казу вона потрапила в майбутнє — на десять років уперед. І передусім вона роззирнулася на всі боки.

Товсті колони й дерев’яні балки, які перетинали стелю, були лискучого темно-брунатного кольору, наче горіхова шкаралупа. На стінах висіли три годинники. Земляний тиньк рудувато-коричневого кольору був поцяткований колекцією старих плям понад столітньої давнини, що їх Кеї вважала дивовижними. У цьому тьмяно освітленому приміщенні, де навіть удень усе видавалося вицвілим, мов на старій світлині, стиралося відчуття часу. Ретроатмосфера кафе завше заспокоювала. Угорі, під стелею, беззвучно помаленьку обертався вітряк з дерев’яними лопатями. На такий перший побіжний погляд ніщо не підказувало Кеї, що вона перенеслася на десять років у майбутнє.

Одначе відривний календар біля касового апарата показував двадцять сьоме серпня, а Казу, Негаре й Когтаке, яких вона щойно бачила, ніде не було.

Натомість за барною стійкою стояв якийсь чоловік і витріщався на Кеї.

Що? Кеї здивувалася, побачивши його там. Вона не пригадувала, хто це. Він був одягнений у білу сорочку, чорну камізельку й метелика, мав популярну стрижку з короткими боками й потилицею. Вочевидь, він працював у кафе. Адже стояв за барною стійкою й геть не здивувався, що Кеї так несподівано матеріалізувалася на тому стільці. Отже, знав про особливість цього місця.

Чоловік нічого не сказав, просто дивився на Кеї. Невтручання в справи людини, яка з’явилася на тому стільці, було типовою реакцією працівників кафе на мандрівників у часі. Невдовзі він почав до скрипоту натирати склянки. Середніх зросту й статури, на вигляд близько сорока, а може, і трохи за сорок. Він скидався на звичайного офіціанта. Його манери навряд чи можна було назвати приязними, а від правої брови до правого вуха його обличчя перетинав великий шрам від опіку, тому він видавався замкнутим і неговірким.

— Ем, перепрошую…

Здебільшого Кеї не переймалася тим, наскільки відкритими до спілкування були інші люди. Вона могла заговорити з будь-яким незнайомцем так, наче вони вже давно знайомі. Але тієї миті Кеї почувалася дещо спантеличеною. Вона говорила з тим чоловіком так, ніби була іноземкою, яка на силу давала собі раду з чужою мовою.

— Ем, а де управитель?

— Управитель?

— Управитель кафе — він тут?

Чоловік за барною стійкою розставляв відполіровані склянки на полиці.

— Мабуть, це я… — відказав він.

— Що?

— Перепрошую, у чому річ?

— Ви? Це ви — управитель?

— Так.

— …Цього кафе?

— Так.

— Справді?

— Ага.

«Це неможливо».

Здивована, Кеї відкинулася на спинку стільця.

Чоловіка її реакція теж здивувала. Він облишив роботу й вийшов з-за барної стійки.

— Що… що саме не так?

Вочевидь, його не на жарт збентежила така реакція на те, що він — тутешній управитель. Але вираз обличчя Кеї спантеличив його ще більше. Вона точно була шокована, і її реакція змушувала його нервувати.

Кеї намагалася зрозуміти, у чім річ. Що могло трапитися за ті десять років? Вона не могла уявити нічого путнього. У неї було стільки запитань до чоловіка, який стояв перед нею, але думки сплуталися, а часу залишалося дедалі менше. Кава невдовзі охолоне, і мандрівка в майбутнє може виявитися марною.

Кеї опанувала себе й подивилася на чоловіка, який занепокоєно зиркав на неї.

«Треба заспокоїтися…»

— Ем…

— Так?

— Куди подівся попередній управитель?

— Попередній управитель?

— Ну, ви знаєте… такий кремезний чоловік з вузькими очима…

— А, Негаре…

— Так!

Цей чоловік принаймні знав Негаре. Кеї мимоволі подалася вперед.

— Негаре зараз на острові Хоккайдо.

— Хоккайдо…

— Так.

Кеї приголомшено кліпнула. Вона мала почути це ще раз.

— Що? Хоккайдо?

— Так.

Цього разу в Кеї запаморочилося в голові.

«???»

Усе відбувалося геть не так, як вона