Читати книгу - "Втрачені в космосі , Arachne "

Вітер, насичений смертоносними частинками, з виттям мчав над пустельними рівнинами, закручуючись у вирви та смерчі, які видирали з землі важкі кристалічні брили і здіймали їх у повітря. Ці кристали, що утворилися з мінеральних відкладень і давно забутих елементів, колись стояли, як похмурі варти на варті світу, проте тепер навіть їхня тверда природа не витримувала люті стихії. Величезні колони, заввишки кілька десятків метрів, викорчовувалися, розсипалися в пилюку й уламки, які вітер із ревом жбурляв убік, перетворюючи їх у руйнівні снаряди.

Усередині печери, захищені енергетичними бар'єрами, члени екіпажу, затамувавши подих, спостерігали за тим, як зовнішні камери транслюють жах того, що відбувається. Земля тряслася від кожного удару, і кожен новий порив вітру здавався ще сильнішим і нещаднішим. Гігантські смерчі, охоплені фіолетовим свіченням, клубочилися, як змії, перекручуючи в нескінченному вихорі. Вони врізалися в землю, немов люті списи, і кожен їхній удар залишав глибокі борозни, наче жахливі рани на тілі планети. Пісок і пил, підняті в повітря, створювали щільну, майже непроникну завісу, за якою губилися обриси горизонту.

Небо, колись затягнуте тьмяними хмарами, тепер нагадувало океан, що вирував від люті шторму. Кожен порив вітру вив, як багатоголосий хор привидів, руйнуючи все на своєму шляху. Здавалося, сама реальність ось-ось почне тріскатися під тиском радіації, спотвореного світла та первісного хаосу. Печера, в якій знаходилася команда, здригалася від підземних поштовхів, коли здиблений ґрунт розколювався, а важкі кам'яні уламки падали зі стелі, розбиваючись об енергетичні бар'єри. Захист гудів і потріскував, відбиваючи удари, але кожен із них змушував поле злегка здригнутися, втрачаючи частки відсотків своєї енергії.

Крізь щілини в кристалах і уламках, що обвалилися, вітер проникав усередину, несучи з собою дрібний радіоактивний пил, який осідав на захисних бар'єрах, поступово затемняючи їх поверхню. Вітер рвав і терзав все, що зустрічав на своєму шляху, врізаючись у земляні стіни, ламаючи навіть ті рідкісні рослини, що змогли вижити за таких суворих умов. Величезні валуни, що колись стійко лежали на поверхні, піднімалися в повітря і з гуркотом обрушувалися на землю, розколюючись на сотні уламків, які, злітаючи, розліталися подібно до шрапнелі, залишаючи на землі глибокі розсічені борозни.

Печера здригнулася від чергового удару. Вібрація пройшла крізь землю, змусивши стіни з глухим ревом посипатися дрібними осколками та пилом. Команда на мить завмерла, очікуючи, що ось-ось обрушиться склепіння, але бар'єри витримали. Внутрішні енергосистеми, підключені до захисних полів, ледве впоралися з навантаженням, гудячи від перегріву. Датчики захисту починали показувати небезпечне мерехтіння червоних індикаторів.

— Тиск зовні зашкалює, — здавленим голосом промовив Лі, вдивляючись у мерехтливі екрани. — Якщо так продовжуватиметься, наш захист протримається не більше півгодини...

— Півгодини, — прошепотіла Ліра, її обличчя стало білішим за крейду, а пальці, що стискають край панелі, тремтіли. - Ми не зможемо витримати...

Рем, стоячи трохи осторонь і оцінюючи стан капсули з Кейлі, намагався приховати власну напругу, але не міг відвести очей від тендітного бар'єру, який утримував радіацію поза печерою.

— Аеоне, що нам робити? — голос Зейна прорізав напружену тишу, коли черговий удар вітру за стінами озвався важкою луною.

Аеон мовчки спостерігав за графіками та показниками, подумки оцінюючи всі можливі результати. Обличчя його залишалося спокійним, але в очах палахкотіла зосереджена напруга.

- Чекати, - нарешті промовив він, і його голос пролунав твердо, як сталь. — Тримати захист та чекати. Ми не можемо нікуди піти, доки буря не пройде.

Зовні вітер знову заревів, і звук був схожий на стогін тисяч голосів, які, здавалося, благали допомоги або кричали від болю. Радіоактивна буря продовжувала свою шалену ходу по поверхні планети, руйнуючи все, що могло чинити опір, залишаючи за собою лише руїни та зруйновані кристалічні поля. Кожна секунда здавалася вічністю, коли тріщини на землі розширювалися, і навіть підземні потоки води починали випаровуватися під впливом теплових хвиль, піднімаючи клуби пари і заливаючи навколо сірим туманом.

- Тримайтеся, хлопці, - тихо промовив Зейн, міцніше стискаючи свої інструменти. Він відчував, як кожен новий удар ніби проникає всередину, змушуючи серце завмирати. Кейлі, Лі, Рем, Ліра та Аеон — усі, хто був йому дорогий, залежали від цих бар'єрів та їхньої здатності встояти перед руйнівною стихією.

Зовні пролунав новий, жахливої ​​сили вибух — один із великих кристалів не витримав напору і розлетівся на дрібні уламки, викинувши в атмосферу густу хмару радіоактивного газу. Величезні фіолетові сполохи блискавок розрізали небо, кожен з них опалюючи повітря, і здавалося, що сама планета кричала в агонії. Величезні валуни, несомі вітром, ударялися об стіни печери, викликаючи гуркіт, що змушував усіх стискатися та інстинктивно відвертатися.

Але захист, хоч і ослаблений, поки що тримався. Аеон перевів погляд на екран, де виразно виднілися контури капсули Кейлі, надії та талісмана Зейна, і стиснув кулаки.

Він намагався перекричати гуркіт стихії за стінами, але навіть його гучний голос губився в цьому хаосі, ніби його поглинала сама планета, яка прагнула заглушити будь-які звуки. Кожен порив вітру, кожен удар каменю і кожен сполох блискавки, що відкидав моторошні тіні на обличчя присутніх, посилював напругу серед людей. З кожною миттю атмосфера ставала все важчою, і гул печери ніби нарастал, відбиваючись луною від стін.

- Зейн! — крикнув Аеон, повернувши голову у бік офіцера. — Скільки у нас зараз людей?

Зейн, згорбившись і схиливши голову над планшетом, швидко перегортав списки, перевіряючи статус тих, хто вижив, і підраховуючи ресурси, що залишилися. Його обличчя було блідим і напруженим, очі пробігали по екранах з тривогою, що ледве приховувалась.