Читати книгу - "Кімната"

Щось зовсім не видно, щоб собака за чимось шкодував. У нього гострющі й бруднющі зуби. Може, він випив з мене кров, як вампір?

— Поганенький у тебе вигляд, Джеку. Ти що, недавно хворів?

Я хитаю головою:

— Це Ма.

— Не зрозумів?

— Це Ма забруднила мені футболку.

Дівчинка весь час щось белькоче. Вона хапає Раджу за вуха — чому вона його не боїться?

— Вибач, я не розчув, що ти кажеш, — озивається до мене чоловік на ім’я Аджит.

Але я більше нічого не кажу.

— Поліція приїде з хвилини на хвилину, зрозумів?

Він роззирається по вулиці, проте Найша починає плакати. Він гойдає її на коліні.

— Ми зараз підемо до Аммі, ляжемо там у ліжечко.

Я згадую наше Ліжко. Там тепло.

Чоловік натискає маленьку кнопочку на своєму телефоні і щось у нього говорить, однак я не слухаю.

Мені хочеться піти. Та я побоююся, що тільки-но ворухнуся, як пес Раджа знову вкусить мене і вип’є кров. Я сиджу на стику квадратів: частина мене — на одному квадраті, частина — на другому. Поїдений палець болить, і праве коліно теж, а звідти, де здерта шкіра, сочиться кров. Спочатку шкіра почервоніла, а тепер чорніє. Біля моєї ступні лежить якийсь довгуватий предмет з гострим кінцем, я намагаюся підняти його, але він прилип до квадрата. Коли я нарешті віддираю його, то розумію: це листок — листок зі справжнього дерева, схожий на той, що був прилип до нашого Дахового Віконця. Я дивлюся вгору: наді мною — дерево, що з нього, мабуть, злетів цей листок. Яскрава лампочка на здоровенному стовпі засліплює мене. Безкрає небо над нею тепер уже зовсім чорне; куди ж поділися рожеві й помаранчеві частини? В обличчя мені дме струмінь повітря, і я нема-нема та й здригаюся.

— Тобі, певно, холодно. Холодно ж?

Я думаю, що чоловік на ім’я Аджит запитує маленьку Найшу, але він знову звертається до мене. Я розумію це тільки тоді, коли він скидає куртку і простягає її мені:

— На, візьми.

Але я хитаю головою, бо це чужа куртка, а своєї в мене ніколи не було.

— А де ти загубив своє взуття?

Яке ще взуття?

Чоловік на ім’я Аджит замовкає.

Поруч з нами зупиняється машина. Я знаю, що це за машина. Це поліційна автівка з Телевізора. З неї виходять поліціанти, їх двоє, коротко підстрижені. Один має чорне волосся, а другий — світле. Рухаються вони напрочуд швидко. Аджит щось їм каже. Дівчинка Найша намагається вирватися, але він міцно тримає її в руках. Не думаю, що їй боляче. Раджа лежить на чомусь буруватому. Це трава. А я гадав, що вона має бути зелена. Уздовж тротуару є кілька квадратів з такою травою. Шкода, що я не маю вже записки: Старий Нік її знищив. Я не тямлю, що за слова були там: вони просто повилітали з моєї голови.

Ма ще досі в Кімнаті, і я дуже-дуже-дуже хочу бути біля неї. Старий Нік поїхав у своїй вантажівці, але куди він тепер прямує? Звичайно, не до озера і не до дерев, бо він побачив, що я живий. Ма дозволила мені вбити його, а я не зумів.

Раптом мені майнула жахлива думка. А що, як він, охоплений гнівом, поїхав до нашої Кімнати і тепер відчиняє Двері зі звуком бі-біп? Це я винен, що він не помер...

— Джеку.

Я дивлюся на рот людини, що звертається до мене. Здається, це жінка, проте я не впевнений. У неї темне, а не світле волосся. Вона знову вигукує:

— Джеку!

Звідки вона знає, як мене звуть?

— Я офіцерка Оу. Можеш сказати, скільки тобі років?

Я мушу порятувати Ма, мені треба поговорити з поліцією, щоб дістати лютувальну лампу, але мій рот мене не слухається. На її ремені якийсь предмет. Це пістолет, як у всіх поліціантів у Телевізорі. Ану ж це погані поліціанти, як ті, що запроторили у в’язницю святого Петра? Чому я не подумав про це раніше? Я дивлюся не на жінчине обличчя, а на ремінь. Який крутий ремінь з пряжкою!

— То ти можеш сказати, скільки тобі років?

Та завиграшки! Я показую п’ять пальців.

— Отже, п’ять років, чудово.

Офіцерка Оу щось говорить, однак я не чую, що саме. Потім вона двічі питає про сукню.

Я відповідаю якомога голосніше, але на жінку не дивлюся:

— Я не маю сукні.

— Не маєш? А де ти спиш уночі?

— У Шафі.

— У шафі?

«Спробуй пояснити їм», — промовляє Ма в моїй голові, а позаду неї стоїть Старий Нік — злющий, як ніколи...

— Ти сказав — у шафі?

— У тебе три сукні, — кажу я. — Я маю на увазі Ма. Одна — рожева, друга — зелена в смужки, а третя — бура, але ти... тобто вона... віддає перевагу джинсам.

— Твоя ма? Це ти до неї говориш? — питає офіцерка Оу. — Їй належать ці всі сукні?

Кивнути у відповідь легше, ніж говорити.

— А де тепер твоя ма?

— У Кімнаті.

— У кімнаті, гаразд, — каже офіцерка Оу. — У якій саме кімнаті?

— У нашій Кімнаті.

— А ти можеш сказати, де ця кімната?

Тут я згадую:

— Її немає на жодній мапі.

Жінка зітхає. Мабуть, я кажу щось не те.

Другий поліціант — здається, чоловік. Я раніше ніколи не бачив, щоб волосся було таке прозоре, як у нього. Він каже:

— Ми між Навахо й Елкоттом, у нас наляканий хлопчик — цілком можливо, домашній.

Гадаю, він говорить у телефон. Це наче гра в папугу: слова мені всі знайомі, але що вони означають, я не знаю. Він підходить до офіцерки Оу:

— Що втішного?

— Майже нічого.

— Те саме й зі свідком. Підозрюваний — білий чоловік, близько п’яти футів десяти цалів[12], років сорока-п’ятдесяти, поїхав у темно-брунатному чи темно-бурому пікапі F-150 або Ram, номер починається з К дев’ять три, хоч може бути й B чи Р, штат невідомий...

— Чоловік, з яким ти був, — твій тато? — Офіцерка Оу знову звертається до мене.

— Я його не маю.

— Тоді, може, це друг твоєї мамуні?

— Я його не маю.

Я ж казав їй про це — чи