Читати книгу - "Машина часу"

– Дивіться, дивіться! – крикнув Гібберн.

Ми затрималися на секунду перед чепуруном у білому костюмі в смужку, білих черевиках і солом’яній панамі, котрий озирнувся й підморгнув двом вирядженим дамам. Підморгування – якщо розглядати його не поспішаючи, в усіх деталях, як це робили ми, – річ малоприваблива. Воно втрачає всю свою грайливу невимушеність, і ви раптом помічаєте, що око, яке підморгує, закривається нещільно й з-під опущеного повіка видно нижню частину очного яблука.

– Відтепер, – заявив я, – якщо Господь не позбавить мене пам’яті, я ніколи не підморгуватиму.

– А також припините посміхатися, – підхопив Гібберн, спостерігаючи вищир однієї з дам.

– Стає нестерпно гаряче, – сказав я. – Сповільнимо крок.

– А-а, облиште! – крикнув Гібберн.

Ми пішли далі, пробираючись між кріслами на колесах, які стояли уздовж доріжки. Пози тих, хто сидів у цих кріслах, здебільшого здавалися майже природними, зате на перекошені багряні фізіономії музикантів боляче було дивитися. Апоплексичного вигляду джентльмен застиг нерухомо, намагаючись згорнути газету на вітрі.

Напевно, вітер був досить сильний, але для нас його не існувало. Ми відійшли вбік і стали спостерігати за публікою здалеку. Розглядати цю юрбу, котра зненацька перетворилася на музей воскових фігур, було надзвичайно цікаво. Хоч це й нерозумно, та я несподівано для себе сповнився почуття власної переваги. Ви тільки уявіть! Адже все, що я сказав, подумав, зробив відтоді, як «Новітній прискорювач» проникнув у мою кров, укладалося для цих людей і для всього Всесвіту в десяту частку секунди!

– Ваш препарат… – почав був я, але Гібберн перебив мене.

– Ось вона, клята баба!

– Яка баба?

– Моя сусідка, – сказав Гібберн. – А в неї є болонка, що вічно дзявкає. Ні! Спокуса занадто велика!

Гібберн – людина безпосередня й іноді буває здатна на хлоп’ячі витівки. Не встиг я зупинити його, як він рвонув уперед, схопив злощасне собача і щодуху помчав із ним до скелястого берега. І дивна річ! Песик, якого, крім нас, ніхто не міг бачити, не виявив ані найменших ознак життя – навіть не загавкав, не поворухнувся. Він міцно спав, хоча Гібберн і тримав його за карк. Ізбоку здавалося, що в руках у нього дерев’яна іграшка.

– Гібберне! – крикнув я. – Відпустіть собачку! – І додав іще дещо. Потім знову покликав його: – Гібберне, стійте! На нас усе займеться. Погляньте, штани вже ятряться.

Професор ляснув себе по стегну й зупинився в нерішучості.

– Гібберне! – гукнув я, наздоганяючи його. – Відпустіть, будь ласка, собачку. Бігати в таку спеку! Адже ми долаємо дві-три милі в секунду. Опір повітря! – закричав я. – Опір повітря! Занадто хутко рухаємось. Як метеорити! Усе розжарилося! Гібберне! Гібберне! Я увесь упрів, усе моє тіло свербить. Погляньте, люди оживають. Ваше зілля перестає діяти. Відпустіть нарешті собаку!

– Що?

– «Прискорювач» перестає діяти! – повторив я. – Ми занадто розпаленілися. Дія препарату закінчується. Я увесь мокрий.

Гібберн подивився на мене. Перевів погляд на оркестр, хрипи й зітхання якого помітно почастішали. Потім сильним змахом руки кинув від себе болонку. Вона здійнялася вгору, так і не прокинувшись, і зависла над розкладеними парасольками якихось дам, що жваво розмовляли. Гібберн схопив мене за лікоть.

– Чорт забирай! – крикнув він. – Ви маєте рацію. Сверблячка у всьому тілі й… Так! Он той чоловік виймає носовичок. Рух цілком виразний. Треба вшиватися звідси, причому якомога швидше.

Та це було вже не в наших силах. І, можливо, на щастя. Ми, напевно, кинулися б бігти, але тоді нас охопило б полум’ям. Це вже поза всякими сумнівами. Однак тієї миті нам це навіть не спало на думку. Не встигли ми з Гібберном рушити з місця, як дія «Прискорювача» припинилася – миттєво, за якусь частку секунди. У нас було таке відчуття, ніби хтось коротким ривком опустив завісу. Я почув голос Гібберна: «Сідайте!» – і з переляку гепнувся на траву, сильно при цьому обпікшись. У тому місці донині залишилося випалене коло. І тільки-но я сів, загальне заціпеніння зникло.

Нечленороздільні хрипи оркестру злилися в мелодію, люди, що прогулювалися, перестали балансувати на одній нозі й попрямували хто куди, газети й прапорці затріпотіли на вітрі, слідом за посмішками почулися слова, жевжик у солом’яній панамі припинив підморгувати й самовдоволений рушив далі; ті ж, хто сидів у кріслах, заворушилися й заговорили.

Світ знову ожив і вже не відставав від нас, точніше, ми перестали обганяти його. Подібне відчуття знайоме пасажирам експреса, коли той різко сповільнює хід поблизу вокзалу. Секунду або дві переді мною все кружляло, я відчував приступ нудоти… і тільки. А болонка, котра зависла була в повітрі, куди зметнула її рука Гібберна, каменем полетіла додолу, прорвавши парасольку однієї з дам!

Це й урятувало нас із Гібберном. Нашої раптової появи ніхто не помітив, якщо не брати до уваги гладкого стариганя в кріслі на колесах, який здригнувся, побачивши нас, кілька разів недовірливо покосився в наш бік і нарешті сказав щось своїй доглядальниці, котра його супроводжувала. Раз! Ось і ми! Штани на нас перестали ятритися майже миттєво, але знизу мене все ще добряче припікало. Увагу всіх, зосібна й оркестрантів розважального товариства, які вперше в житті збилися з такту, привернули жіночі зойки й голосне скавчання поважної розжирілої болонки, котра щойно мирно спала праворуч від музичної раковини, але раптом потрапила на парасольку дами, що сиділа зовсім в іншому місці, та ще й підпалила собі шерсть унаслідок такого стрімкого переміщення. І це в наші дні, коли люди просто-таки втратили глузд від різних забобонів, психологічних дослідів та інших дурниць! Усі позіскакували з місць, заметушилися, натикаючись одне на одного, перекидаючи стільці та крісла. Прибіг полісмен. Чим усе скінчилося, не знаю.

Нам треба було якомога швидше виплутуватися з цієї історії та зникнути з-перед очей старого в кріслі на колесах. Оговтавшись, трішки охоловши, здолавши нудоту, запаморочення й розгубленість, ми з Гібберном обійшли юрбу стороною й попрямували до його будинку. Але в шумі, що не вгавав за нашими спинами, я абсолютно виразно чув голос джентльмена, який сидів поруч із власницею прорваної парасольки й розпікав ні в чому не винного служителя в кашкеті з написом «Наглядач».

– Ах, то не ви жбурнули собаку? – лютував він. – Тоді хто ж?

Миттєве повернення до нормальних рухів і