Читати книгу - "Робінзон Крузо"

– Так! – весело відповів П’ятниця. – Як добре бути моя земля!

– І що б ти зробив, повернувшись додому? – вів я далі. – Мабуть, знову взявся до старих звичаїв, їв би людське м’ясо, закинув одяг і вклонявся Бенамукі?

Тут мій дикун набув сумного вигляду й, похитавши головою, відповів:

– Ні, пане. П’ятниця розповідати молитися Богові, пекти хліб із зерен, їсти м’ясо кози й пити молоко. Людей ніколи не їсти!

– Але тоді вони тебе вб’ють!

Почувши це, він замислився, а потім промовив:

– Ні, не вб’ють. Вони любити вчитися.

І відразу ж розповів, що його родичі навчилися чимало від бородатих людей, яких принесла в човні буря.

Тоді я спитав П’ятницю, вказуючи на море, чи не хоче він повернутися, але він зрозумів мене буквально, розсміявся й відповів, що вплав таку відстань людині не подолати. У відповідь я пообіцяв йому збудувати міцну пірогу.

– Якщо пан плисти, то і П’ятниця плисти, – твердо відказав він.

– Мені плисти з тобою? – скрикнув я. – Та твої одноплеменці з’їдять мене за першої нагоди!

– Ні-ні! – Він навіть присів від обурення. – Я робити так, що вас не їсти, а багато любити й шанувати!

Він мав на увазі, що розкаже родичам про те, як я вбив двох ворогів і врятував йому життя, що, на його думку, має забезпечити мені їхню довічну подяку.

Відтак П’ятниця розповів мені, що його одноплеменці дуже добре ставилися до бородатих білих людей і що лише один із вождів племені не любив їх і намагався посваритися з ними.

Розділ 39

Суднобудівна верф

Від цієї хвилини мене не полишало бажання в будь-який спосіб зв’язатися з «бородатими людьми», котрі, на мою думку, були або іспанцями, або португальцями. Якби мені вдалося об’єднатися з ними, то разом ми набагато швидше знайшли б спосіб дістатися якогось поселення або колонії.

За кілька днів я знову заговорив про це з П’ятницею. Почав я здалеку, мовляв, хочу показати йому один зі своїх човнів. Ми вирушили на протилежний бік острова, де я тримав меншу пірогу, затопивши її на невеликій глибині. Захід цей був необхідний, тому що дикуни могли знайти моє суденце.

Вичерпавши з піроги воду, ми встановили на місце весла і щоглу, а потім усілися в неї та відчалили. П’ятниця виявився навдивовижу спритним і вправним у роботі, і багато чого йому вдавалося не гірше, ніж мені. До того ж мій молодий друг був надзвичайно дужим і кмітливим.

Ми неквапом ішли на веслах, коли я спитав:

– Ну то що, П’ятнице, допливе моя пірога до вашого берега?

На обличчі тубільця відбився надзвичайний подив. Він затрусив головою та жестами дав зрозуміти, що вважає цю пірогу замалою й непридатною для такого плавання. Тоді я сказав, що в мене є дещо більше і місткіше.

Наступного дня я відвів його до пагорба в глибині лісу, де лежала перша зі зроблених мною пірог, найбільша, яку я так і не спромігся спустити на воду.

П’ятниця схвалив її розміри – на його думку, такий човен міг узяти на борт до двадцяти людей, а також запаси води та провізії, і щасливо пройти сорок миль навіть при свіжому вітрі. Одначе за ті два з лишком десятиліття, що ця пірога пролежала просто неба, сонце й дощі завдали їй невиправної шкоди. Деревина бортів розтріскалась і почорніла, днище де-не-де прогнило.

Це не вплинуло на мій намір доправити П’ятницю зі звісткою на далекий берег. Переконавшись, що від старої піроги немає користі, я оголосив йому, що ми візьмемося будувати новий великий човен, на якому він зможе повернутися до родичів.

Тут мій дикун замислився й засмутився. Я спитав, що з ним, і П’ятниця відповів, що не розуміє, чим завинив і чому пан такий сердитий на нього.

Мені довелося присягтися, що причини немає, що я зовсім на нього не серджуся.

– Тоді чому, – ображено спитав П’ятниця, – ти хочеш позбутися мене? Чим я тебе розгнівав?

– Хіба ти не казав мені безліч разів, що хочеш повернутися на батьківщину? – здивувався я.

– Казав, – погодився він. – Я бажати, щоб ми обидва були там: П’ятниця і пан.

– Та що ж мені там робити, П’ятнице?! – скрикнув я. – Як я можу залишити острів, де в мене є все, що треба для життя? А мої поля, а загони з козами, які потребують харчування й доїння?

– Ви робити багато доброго мій нарід. Учити добра, знати Бога, жити інше життя. І нікого не вбивати й не їсти.

– Ти сам не тямиш, що кажеш, П’ятнице, – обурився я. – Чого я можу навчити твоїх родичів, якщо я сам цілковитий невіглас і до того ж зовсім здичавів на цьому острові? Вирушай сам, а мене залиш жити по-старому – так, як я звик.

Від цих слів мій дикун страшенно зажурився, втік і повернувся з сокирою в руках.

– Ось, – мовив він, простягаючи мені сокиру, – візьми.

– Що, по-твоєму, я маю зробити? – сторопів я.

– Убити П’ятницю!

– Убити? Але навіщо?

– Краще вбити, ніж гнати!..

Останні слова він вимовив із таким щирим і глибоким почуттям, що очі мої наповнилися слізьми. У них звучали любов і приязнь, і я поквапився переконати мого П’ятницю, що ніколи не прожену його, хіба що він сам захоче розлучитися зі мною.

Отже, він прагнув повернутися на батьківщину і водночас не хотів розлучатися зі мною, а в мене була єдина мета: вирватися з ув’язнення на острові. І сподіватися я міг тільки на допомогу й підтримку тих «бородатих людей», які зараз жили вбогим існуванням серед одноплеменців П’ятниці й самі потребували допомоги.

Ось чому, більше не розмірковуючи і не сперечаючись, ми з моїм дикуном вирушили до лісу шукати дерево, яке годилося б для будівництва місткої та міцної піроги.

На моєму острові було досить лісу, щоб побудувати цілий флот, але нас цікавили тільки ті дерева, які росли якомога ближче до берега. В іншому разі ми могли б повторити помилку, якої я вже припустився колись, і наш човен ніколи не був би спущений на воду.

Нарешті П’ятниця, котрий добре знав, які породи дерев найкраще годяться для нашої мети, вибрав одне. Надзвичайно тяжко, але нам таки вдалося звалити лісового велета, назви якого я досі не знаю, після чого мій приятель, обтесавши його, запропонував випалити внутрішню частину майбутнього човна. Одначе я довів йому, що набагато швидше й легше видовбати серцевину за допомогою теслярських інструментів.

П’ятниці не знадобилося багато часу, щоб