Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

Шкапійчина тюпа; колеса тільки гудуть, котячись по сухій землі. Карпо, похитуючись, мовчки смокче люльку і хіба коли-не-коли уверне слівце про хліб: тут, мов, добре жито!.. Або: недавно цю пшеницю засівали, а бач, як піднялася?.. Та й замовкне надовго. Христя і рада тому мовчанню: ніщо їй не забороняє думати про себе, ніщо її не розговорює, не порушує німої одради. Вона розглядає навкруги, пильно вдивляється в кожну місцину, любується та милується… Он яка хороша долина: зелена-зелена, наче рутою вкрита! От би добре на тому зеленому килимі полежати, надихатися вільного польового повітря! А то що за хатки стоять над шляхом? Сизий димок виривається з чорного димаря і кучеряво розвивається в прозорчатому повітрі… Що то за хутори? Невже Йосипенкові? Так, вони… Вони, ідучи в місто, спочивали там… І перед нею, мов жива, стала бліда Мар'я з чорними очима, стара гариклива Явдоха… Чи то ж то вони обидві живі-здорові? Явдоха подавньому гризе свою невістку? А Мар'я мовчить? Чи вже, чого доброго, у місто удьорила? «Така вже, — казала вона, — удалась я, такою і пропаду…» Городянка!.. І що там, у тому городі, доброго? Достатків більше, достатки кращі? У кого ж ті достатки, то й добре; а як бідному — то всюди погано. Та часом і при достатках лихо: як нема долі, немає талану, то й достатки не впокоять. Он хазяйка: і багата, а нудиться серед свого багатства… Воно як кому!

Проїхали ще трохи… Це — Христя зразу зареготалася. Карпо озирнувся і прикро подивився на неї:

— Чого ти?

Христя за реготом слова не скаже. Доїхали якраз до гнилої балки, де соцький Кирило провалився. Христі, мов живе, усе те стало вочевидячки: і як Кирило крався через сніг, і як шурхнув ногами у рів, як вилазив — лаявся… Насилу за реготом розказала про те Христя. Карпо мовчки слухав. «Дівча! — думав він. — Все-то їй на думці реготи та сміхи».

Це шкапійчина, наче що вкусило її, кинулась, сіпнула й пішла скоком. Карпо мерщій ухопився за віжки.

— Тпррру!.. Іч, почула свою землю та — скоком! — сказав він, здержуючи коняку. — А небійсь, у місто ледве ноги волокла. Це вже наша земля, — повернувся до Христі Карпо і почав показувати, де чия. Невеликі все то клаптики були, одні свіжо заскороджені, другі злегка прикриті зеленою рослиною.

Христі здалося, що тут і лани були дрібніші, і хліба нижчі, ніж біля міста. Там — широкі та довгі, густо, як щітка, заросли; а тут — де-не-де зеленіє бліде зажовкле стебло… Христя не витерпіла похвалитися про те Карпові.

— Достатків там більше, — почав той, — переорюють краще, та й земля ситніша. Тут з глиною — руда, а там, як угіль, чорна. Небійсь, городяни хитрі: все собі найкраще забрали. Воно, бач, і тут нічого, коли б хоч трохи більше землі тієї… А то — всього жменя, а ти крутися біля неї, тягни звідти і на податки, і на прожиття… — Карпо важко зітхнув, зітхнула і Христя. Мовчки піднялися на гору. Хрест мар'янівської церкви заблищав проти сонця; засяла баня; далі й покрівля зазеленіла; показалися садки, хати… Село! село! І серце Христине неспокійно заколотилося у грудях.

Пріська того дня, попоравшись коло печі, сіла спочити, їсти їй — капельки не хотілося. Думки розбирали голову… Як там у городі? Що з Христею? Чи не звернувся, бува, Карпо? Пріську наче за поли тягло піти довідатися.

«Ох, хоч би там усе було щасно. Хоч би Христя була здорова. Кожна наймичка — люба, поки здорова… Здоров'я — усьому голова», — думала Пріська, збираючись до Здора.

Вона застала Одарку за роботою: та купала дітей. Чорноока Оленка, вимита-вибілена, лежала на подушці і щось весело сама з собою щебетала. Білоголовий Миколка їздив у ночвах, хлюпостючись у теплій водиці. Все йому хотілось пурнути з головою; і він то присідав, то прилягав, допитуючись матері — чи видно його голову. Одарка сиділа на лаві й любувалася синовою забавкою, щебетанням дочки… Вона й не думала купати Миколки, та той, побачивши, що сестру купають, пробі намігся!

— Води ж чистої немає, — казала Одарка.

— Я і в тій, що Оленку купали.

Поти Одарка витирала та зодягала Оленку, Миколка мерщій сорочину з себе та — в ночви…

— Я не так, як Олеся, — кричав радий Миколка. — Я і плавати, і пуринати вмію!.. — І розходився так, що аж вода з ночов випліскувалась.

— Що се ти, Одарко, дітей купаєш? — здивувалася Пріська, мерщій зачиняючи за собою двері.

Одарка не вспіла одказати, як закричали діти: «Бабуся! бабуся!» Оленка, простягаючи до неї свої пухкі та білі рученята, світила чорними очицями й нетвердо вимовляла: «Бач… бач… біля… купалася…» Пріська підійшла до Оленки і, взявши за ручку, цілувала малі пальченята. А Миколка ззаду на всю хату вигукував:

— Бабусю! Бабусю! А дивіться, як я пурну… Дивіться — з головою!

— Гарно, гарно, — похвалила Пріська, припадаючи до Оленки.

— Ви-бо не дивитесь, — гукав Миколка. — Дивіться-бо.

Пріська мала повернутися і до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очі й затуляючи носа, прилягав у ночвах.

— А що, глибоко? — допитувався.

— Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще…

— Е-е, я не втоплюся. Я вмію плавати, — храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками.

Привітавши дітей, Пріська повернулася до Одарки:

— Що, не було? Не вертався?

— Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час і бути, а його немає… Сідайте. Підождемо трохи, як не буде — пообідаємо разом.

— Спасибі тобі. Я так тільки, довідатись… — зітхнувши, одказала Пріська і мала була йти. Одарка не пускає.

— Тільки підете — розсердюся й ніколи до вас не прийду! — посварилася вона.

Пріська зосталася. Тільки що всілася, Миколка, виполоскавшись, виліз із ночов і Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: «Тпрру!»

— Карпо! Карпо! — скрикнула Пріська і мерщій надвір.

Стрівши Карпа, вона разом і здоровкалася, і допитувалася:

— А що, як Христя? Чи жива-здорова?

— Та Христя тута! — каже Карпо.

— Як тута?! — скрикнула злякана Пріська.

— Тута… Приїхала.

— Коли приїхала? Де приїхала? — бурмоче Пріська. По її старому обличчі бігають смуги і