Читати книгу - "Життя і мета собаки"

Джейкоб ставився до мене спокійно й терпляче. Коли мій маленький сечовий міхур раптом подавав сигнал і одразу спорожнявся, він ніколи не кричав на мене, не біг зі мною до дверей, як це робив хлопчик. Він просто дуже мене хвалив, коли я справляла потребу надворі, так що я змогла опанувати своє тіло, щойно в мене з’явилися на це сили. Проте від Джейкоба не випромінювалася така нестримна любов, як від хлопчика. Чоловік ставився до мене по-діловому, як Ітан до коняки Іскри. Мені по-своєму подобалося, як він задавав мені напрям, — хоча бувало, що я тужила за дитячими руками, які глядять мою шерсть, і не могла дочекатися, коли прийде Джорджія та скаже, що я Еллі-веллі, цяця-цюця.

Я відчула, що всередині в Джейкоба щось було зламане. Уже не знаю, що саме це було, але я відчувала, що щось тягне енергію з його почуттів, якась темна гіркота, дуже подібна до тієї, яка відчувалася в Ітанові вдома після пожежі. Хай там що було, але воно стримувало його почуття до мене. Щоразу, коли ми з ним щось робили, я відчувала, як він оцінює мене холодним оком.

— Ходімо на роботу, — казав Джейкоб, саджав мене у велику машину, і ми їхали до парку гратися. Я вивчила команду «лежати», яка означала, що я маю лягти; також виявила, що для Джейкоба «сидіти» — це й було сидіти на якомусь одному місці, доки він не скаже мені «вперед».

Ці заняття допомагали мені відволіктися від думок про Ітана, проте вночі я часто засинала з думкою про мого хлопчика. Я думала про його руки, які занурюються в мою шерсть, його запах, коли він спить, його сміх, його голос. Хай де він є і що робить, я сподівалася, що він щасливий. Я розуміла, що вже ніколи його не побачу.

Коли я підросла, Джорджія стала приходити рідше, але в міру занурення в нашу з Джейкобом роботу я виявила, що не сумую за нею. Одного дня ми пішли кудись у ліс і зустріли там чоловіка на ім’я Воллі, який погладив мене і втік.

— Що він робить, Еллі? Куди він пішов? — спитав мене Джейкоб. Я дивилася на Воллі, який визирав з-за Джейкобового плеча, і збуджено замахала хвостом.

— Знайди його! Знайди! — сказав мені Джейкоб.

Я непевно побігла до Воллі. Що це буде? Воллі побачив, що я йду до нього та впав на коліна, плескаючи в долоні, а коли я підбігла, він показав мені паличку й ми трохи погралися.

Потім Воллі встав.

— Дивись, Еллі! Що він робить? Знайди його! — сказав Воллі.

Джейкоб пішов від нас, і я побігла за ним.

— Хороша собачка! — похвалив мене Джейкоб.

Як на розумну гру, то я б поставила це десь поруч із ловінням фліпа. Проте Воллі й Джейкоба, здається, вона дуже тішила, тому я пристала на неї, особливо після того, як ми почали гратися в перетягування палички — це вже в сто разів було веселіше за «Знайди Воллі».

Приблизно тоді, коли я почала вчитися шукати, мене охопило дивне відчуття: я наче не могла знайти собі місця, чимось тривожилася, крім того в мене ззаду почало якось дивно пахнути. Коли в мене раніше з-під хвоста виходили пахучі гази, Мама й Бабуся нарікали, тому я відчула, що я погана собака, коли від мене почало пахнути. (Дідуся неприємні запахи так сердили, що він казав «фе, Бейлі!» навіть тоді, коли той запах насправді йшов від нього.)

Джейкоб того запаху зовсім не помічав, але звернув увагу на те, як навколишні пси почали наперебій задирати лапу на кущі біля нашої квартири, і ці собаки, я відчувала, крутилися поблизу саме через мене.

Джейкоб відреагував на це вельми химерно: він одягнув на мене труси, на кшталт тих, що сам носив, так що ззаду в дірці стирчав тільки мій хвіст. Мені завжди було незручно за собак, які ходили в светрах та іншому одязі, й ось тепер я тут, виряджена перед усіма цими псами. Це було більш ніж трохи соромно, особливо з огляду на те, що в усій цій увазі до мене строкатого гурту собак, які старанно мочили поблизькі кущі, відчувалося щось вельми принадне.

Джейкоб сказав: «Час нам до ветеринара», і повіз мене кататися в дуже знайоме місце: в прохолодну кімнату з яскравими лампочками й металевим столом. Я заснула і, як і слід було чекати, прокинулася вдома в дурному конусоподібному комірі на шиї.

Щойно той комір зняли, ми з Джейкобом майже щодня ходили в парк протягом наступних кількох місяців. Дні коротшали, хоча при цьому не холодало й близько не було снігу, а знаходити Воллі ставало дедалі важче, бо вони з Джейкобом постійно змінювали правила. Іноді Воллі взагалі був не на місці, коли ми приходили, і його треба було знайти там, куди він забрів. Іноді він десь валявся (як Дідусь, коли він займався господарством), і я вивчила нову команду: «Покажи» — це означало, що я приводила Джейкоба туди, де під деревом розклав своє ледаче тіло Воллі. Якимось чином Джейкоб визначав, коли я знаходила щось, навіть якщо то була просто якась шкарпетка, яку Воллі залишив на землі, — не чоловік, а кара якась, весь час одягом розкидається, тільки підбирай за ним. Джейкоб розумів мене з першого погляду, коли я прибігала до нього. «Покажи!» — казав він мені, але лише тоді, коли справді було що показувати.

Робили ми й інші справи. Джейкоб навчив мене підійматися на вершечок гірки й спускатися драбиною з іншого боку. Він вимагав, щоб я спускалася із щабля на щабель, а не стрибала одразу, як мені подобалося більше. Він навчив мене заповзати у вузькі труби й заскакувати на купу колод, а одного дня сказав мені сидіти, а сам дістав пістолет і зробив кілька пострілів — від цих вибухів я спочатку разів зо два смикнулася.

— Молодчина, Еллі. Це пістолет, бачиш? Нема чого боятися. Гучно бахкає, але ж ти не боїшся, так, дівчиську?

Я понюхала пістолет, коли він простягнув його мені, і дуже зраділа, що він не просив мене його принести. Пахло від зброї погано, а на вигляд можна було сказати, що літає вона ще гірше, ніж фліп.

Іноді Джейкоб сидів надворі за столиком разом з іншими