Читати книгу - "Рекурсія, Блейк Крауч"

Вони виходять у стару котельню готелю. Приміщенням, здається, не користувалися добрих пів століття. Маневруючи в лабіринті застарілого устаткування й датчиків, вони доходять до масивного котла. За котлом — інші двері, і Баррі та Гелена опиняються на нижчому рівні службових сходів, що спіраллю зникають у темряві.

— Так, ще раз: на якому поверсі Слейдів пентхаус? — пошепки питає Баррі.

— На двадцять четвертому. Лабораторія — на сімнадцятому, серверна — на шістнадцятому. Ви готові?

— От проїхатися б на ліфті…

Їхній план — знайти Слейда. Тільки б він був у своєму пентхаусі. В іншому разі, зачувши постріли або щось запідозривши, він, найімовірніше, рвоне до крісла, щоб устигнути повернутися в часі назад і зупинити їх до того, як вони ступлять до його готелю.

Баррі починає підійматися сходами, підсвічуючи собі ліхтариком. Гелена йде за ним, намагаючись ступати якомога тихіше, але зношене дерево сходів прогинається і рипить під їхніми ногами.

За кілька хвилин Баррі спиняється біля дверей, поряд із якими на стіні намальовано цифру 8, вимикає світло.

— Що таке? — пошепки питає Гелена.

— Я щось почув.

Вони стоять і прислухаються до темряви. Серце в Гелени гупає, дробовик у руках важчає щосекунди. Вона нічого не бачить і нічого не чує, крім слабенького, тихого завивання, ніби хтось дмухає над порожньою пляшкою.

Угорі спалахує промінь світла, він падає в центр сходової клітки та підбирається до них картатою долівкою.

— Давай, — шепоче Баррі, відчиняючи двері й тягнучи Гелену в коридор.

Вони швидко йдуть червоною доріжкою повз низку дверей. Номери кімнат проектуються на двері лампами з протилежної стіни.

Коли вони вже на середині коридору, двері з номером 825 відчиняються всередину, і з номера виходить жінка середнього віку в синьому халаті з логотипом ГС на лацкані. Вона несе срібне відерце з льодом.

Від них до покоївки футів десять, але вона їх досі не помітила.

— Мем? — озивається Баррі.

Вона обертається, і Баррі наставляє на неї пістолет.

Відерце з льодом падає на долівку.

Баррі притискає палець до губ і разом з Геленою швидко кидається до покоївки.

— Ані слова, — застерігає він.

Вони заштовхують покоївку назад у номер і заходять самі.

Гелена замикає двері на засувку, надягає ланцюжок.

— Я маю гроші та кредитки…

— Нас це не цікавить. Сідайте на долівку і припніть язика, — наказує Баррі.

Жінка, напевне, щойно з душу. Її чорне волосся вологе, на обличчі — жодного натяку на макіяж.

Гелена уникає її погляду.

Кинувши сумку на підлогу, Баррі розстібає її та витягує стяжки.

— Будь ласка! — благає покоївка. — Я не хочу помирати.

— Вам ніхто нічого не заподіє, — заспокоює Гелена.

— Вас прислав мій чоловік?

— Ні, — каже Баррі. Тоді дивиться на Гелену. — Ідіть киньте у ванну декілька подушок.

Гелена бере три подушки з розкішного ліжка з балдахіном і кладе їх у ванну з різьбленими лапами, яка стоїть на невеликому підвищенні з видом на сутінки, що спадають на місто, та будівлі, де спалахують вогні.

Коли вона вертається у спальню, Баррі тримає жінку долілиць і перев’язує їй зап’ястя та щиколотки. Потім він звалює її собі на плечі, заносить до ванної кімнати та обережно опускає у ванну.

— Навіщо ви тут? — питає він.

— А ви знаєте, що це за місце?

— Так.

По обличчю покоївки течуть сльози.

— П’ятнадцять років тому я припустилася помилки.

— Якої? — цікавиться Гелена.

— Не пішла від чоловіка, коли слід було це зробити. І змарнувала найкращі роки свого життя.

— По вас прийдуть, — обіцяє Баррі. І відірвавши шматок скотчу, заліплює їй рот.

Вони зачиняють двері до ванної.

Від газового каміна шириться приємне тепло.

На журнальному столику стоїть пляшка шампанського, яку жінка, напевне, збиралася випити, біля неї — склянка та розгорнутий зошит, обидві сторінки заповнено каліграфічним почерком.

Гелена не може утриматись.

Вона пробігає очима по сторінках і розуміє, що це опис спогаду, можливо, того самого, до якого збиралася повернутися жінка, замкнена у ванній.

Він починається так:

«Уперше він підняв на мене руку на кухні, о десятій вечора, коли я запитала, де він був. Пригадую його розчервонілу пику, запах бурбону в подиху, сльозисті очі…»

Гелена гортає зошит, підходить до вікна та ледь відслоняє штору.

У вікно ллється бліде світло.

Якщо поглянути з восьмого поверху на Східну 49-ту вулицю, то трохи далі по кварталу можна помітити машину Баррі.

Місто мокре, похмуре.

Зв’язана жінка ридає у ванній.

Баррі підходить, каже:

— Не знаю я, підстава це чи ні. Так чи інакше, просто зараз треба йти до Слейда. Я пропоную ризикнути і поїхати на ліфті.

— Ви маєте ножа?

— Так.

— Дасте на хвилинку?

Баррі витягує з кишені складаний ніж, а Гелена знімає шкірянку і засукує рукави сірої сорочки.

Тоді вона бере в Баррі ніж, сідає в одне з крісел і розкриває ніж.

— Що ви робите? — дивується Баррі.

— Створюю точку відновлення.

— Що?

Вона втикає вістря в руку трохи вище ліктя й черкає лезом по шкірі.

Стає боляче, сочиться кров…

Баррі

7 листопада 2018 року

— Що це, в біса, ви робите? — не витримує Баррі.

Очі Гелени заплющені, губи трохи розтулені й геть нерухомі.

Баррі обережно забирає в неї ніж.

Упродовж довгої хвилини — жодних змін.

Аж ось її яскраво-зелені очі різко розплющуються.

У них щось змінилося.

У них світяться свіжий страх і напруженість.

— З вами все гаразд? — питає Баррі.

Гелена водить поглядом по стінах, дивиться на свій годинник, а потім з раптовою люттю обіймає Баррі.

— Ну хоч живий!

— Звісно, живий. А що сталося з вами?

Вона веде його до ліжка.

Вони сідають, і Гелена, знявши наволочку з подушки, відриває від неї смужку тканини та обмотує нею поріз, намагаючись спинити кровотечу.

— Я просто скористалася кріслом, щоб повернутися в цей момент, — пояснює вона. — Я починаю новий відлік часу.

— Яким кріслом — своїм?

— Ні, тим, що на сімнадцятому поверсі. Слейдовим кріслом.

— Нічого не розумію.

— Я вже прожила наступні п’ятнадцять хвилин. Біль від цього порізу був моїм орієнтиром, і завдяки йому я повернулася сюди. Створила собі яскравий свіжий спогад, у який могла повернутися.

— Інакше кажучи, ви знаєте, що зараз має статися?

— Якщо ми підемо до пентхаусу — так. Слейд знає, що ми йдемо по нього. Він чекатиме нас. Ми ще з ліфта не вийдемо, як куля влучить вам в око. Кров б’є фонтаном, я стріляю. Схоже, влучаю у Слейда, бо він раптом повзе підлогою вітальні. Я їду ліфтом на сімнадцятий