Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Депеш Мод. Ще одна розмова 📚 - Українською

Читати книгу - "Депеш Мод. Ще одна розмова"

310
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Депеш Мод. Ще одна розмова" автора Сергій Вікторович Жадан. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 54
Перейти на сторінку:
Вузлової?

– Усе нормально,– запевняє Собака.– Я в нормі. Я доїду.

– Може, краще додому?– питаю.

– Ні,– говорить Собака.– Тільки не додому.

– Ладно,– кажу.– Але як ми туди доїдемо? Бабок усе одно немає.

– Треба було в цього мудака позичити,– говорить Вася.

– Не хочу я в нього позичати,– кажу.

– Ну, так що робити?

– Слухай,– раптом згадує Собака,– тобі ж Маруся щось за Молотова давала.

– Точно,– кажу.– Я зовсім забув.– Я лізу до кишені й дістаю звідти досить-таки нормальну двадцятку.– Прикол,– кажу.– У нас, виявляється, є купа грошей. Тільки треба їх десь поміняти. І при цьому відразу не витратити.

0.45

Ми здаємо нашу двадцятку в кіоску неподалік і ще навіть не встигаємо перерахувати суму в національному грошовому еквіваленті, як на нас натрапляє наряд. Навіть документи не запитали. Колообіг води в природі.

1.25

– Синок?

– Миколо Івановичу…

– Я ж тобі казав, щоб такого більше не було.

– Миколо Івановичу, я зараз поясню.

– Що ти мені, блядь, поясниш?

– Миколо Івановичу…

– Ладно,– каже Микола Іванович патрулю,– я їх забираю. Це з тобою?– питає він у мене й показує на Васю з Собакою.

– Зі мною,– кажу,– зі мною.

– І цей обриганий,– показує він ще раз на Собаку,– з тобою?

– Зі мною,– кажу.

– Ну ладно, ходімо до мене. Я їх забираю,– каже він ще раз патрулю,– поговорю з ними в МОЄМУ кабінеті, ясно?

– Товаришу капітан,– каже патруль,– ми ж їх, типу, для плану.

– Пішли на хуй,– каже їм Микола Іванович,– ясно?

– Ясно,– печально каже патруль і йде далі на полювання, план все-таки.

– Значить, так— ви двоє сидіть тут, у коридорі, й чекайте. А ти,– показує він на мене,– за мною.

– Добре,– кажу я і заходжу до завішаного агітацією кабінету.– Скільки у вас тут плакатів,– кажу.

– Ти, блядь, мені ще поговори,– нервує Микола Іванович.– Ти мені ще поговори. Я тобі, блядь, дам плакати. Я тобі що казав? Потрапиш мені на очі— уб’ю. Казав?

– Казали.

– Ну?

– Миколо Івановичу…

– Що?

– Вибачте. Я не збирався сьогодні пити. Ви розумієте… Ми просто з поминок.

– Звідки?

– З поминок.

– З яких поминок?

– Декан…– видушую я з себе.

– Що?

– Декан,– кажу я.– Помер у п’ятницю. Сьогодні хоронили. Ми допомагали на цвинтарі. Знаєте, там яму викопати, тіло присипати.

– Серйозно?– розгублено питається Микола Іванович.

– Ага.

– А без шнурівок чому ходиш?

– Так ви ж забрали, Миколо Івановичу.

Микола Іванович довго й печально мовчить, але шнурівок не повертає.

– Ех, синок-синок. Що ж мені з тобою робити?

– Не знаю,– кажу.– Бабок немає. Декан помер.

– Як його хоч звали— твого декана?

– А хєр його знає.

– Як?

– Ну, у нього прізвище таке було, знаєте…

– Розумію,– задумливо каже Микола Іванович.– І що за країна така блядська?– раптом каже Микола Іванович.– Народ мре, як мухи. У мене син у реанімацію потрапив.

– Як у реанімацію?– питаюсь.

– Та він, виявляється, три дні тому, уночі, поліз в аптеку. Каже, що за вітамінами. Ну, я-то знаю, за якими вітамінами, мене не обдуриш, із МОЇМ-то досвідом.

– Ну?

– Ось, поліз, гівнюк малий, через кватирку, набрав там якихось таблеток, зжер цілу упаковку, а коли ліз назад— його вирубало. Так у кватирці й застряг.

– О Господи,– кажу.

– Да,– Микола Іванович задумливо розглядає агітацію за моєю спиною.– Зранку народ в аптеку прийшов, бачать— він висить у кватирці й не дихає. Ну, вони злякалися, думають— усе, помер хлопець, коли до нього— а він дихає.

– Здорово,– кажу.

– Що— здорово? Він коли назад ліз, щось там собі вивихнув, а на ньому ще й куртка була, уявляєш— МОЯ куртка, одним словом, він застряг— ні туди, ні сюди. А його при цьому ще й ковбасить.

– Ну і що?

– Ну, вони викликали «швидку». «Швидка» каже: «Ми його звідти не витягнемо, він поріжеться або задушиться».– «Так що робити?»– питають вони у «швидкої». «Що робити,– кажуть ті,– що робити, не знаємо,– кажуть— хай висить, поки сам не випаде».– «Так його ж ковбасить»,– кажуть ті. «Ковбасить,– каже “швидка”,– ну так підгодовуйте його потрошку, щоби він там зовсім не кінчився». А ці придурки, уяви, справді почали його підгодовувати. Ну, йому, уйобку малолітньому, ясна річ, більше нічого й не треба, він і не думав звідти вилазити, уявляєш— висиш собі в чужій куртці, а тебе при цьому ще й наркотиками годують.

– Класно,– кажу.

– Да,– говорить Микола Іванович.– Що класно? Він же, щеня, навіть імені свого не назвав. Я з чергування приходжу, а моя кричить— син пропав. Уявляєш? Добре, що вони в нього в кишені наступного дня МОЄ посвідчення знайшли.

– А що вони по його кишенях лазили?– питаю.

– Таблеток шкода стало, я так думаю. Одне слово, наступного дня, уже десь під вечір, вони мене знайшли. Ну, ми разом його й витягли.

– Так це він у реанімацію вже після вас потрапив?

– Ти що?– насторожується Микола Іванович.– Думаєш, я його бив?

– Та ні, що ви.

– Я його взагалі ніколи не бив. Мені в падло його бити. У нього просто зневоднення організму, розумієш? Він же там майже дві доби просидів, на самих таблетках.

– Нічого собі,– кажу.

– Да,– задумливо додає Микола Іванович.

1.05

– Ти що— його знаєш?

– Так— зустрічалися колись.

– Ну й знайомі в тебе.

– Скажи спасибі, що взагалі відпустив. Сиділи б зараз у камері.

– Ще й коньяк останній забрав. Як ми тепер— без коньяку?

– У тебе все одно печія від нього.

– Ладно, поїхали вже куди-небудь. А то тут просто якась комендантська година,– і Вася відтягує мене від входу до роведе.

– Почекай,– кажу я,– мені відлити треба.

– Потім,– нервує Вася,– потім віділлєш.

– Не можу,– кажу я.

Відходжу за ріг сірої будівлі, начиненої газовими камерами, і ще навіть не встигаю зробити свою чорну справу, як звідкись із-за рогу вибігає Микола Іванович, мчить кудись, але все-таки помічає мене, печально киває головою.

– Ех,– говорить,– синок,– і біжить собі кудись у ніч.

До вокзалу ми доїжджаємо без пригод, таксист усю дорогу крутить носом і провітрює салон, обриганого Собаку це нервує, але

1 ... 41 42 43 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Депеш Мод. Ще одна розмова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Депеш Мод. Ще одна розмова"