Читати книгу - "Оповідь Служниці"

— Так, — відповідаю.

— Давай прогуляємося, — пропонує вона. Має на увазі вниз, до річки. Ми давненько там не були.

— Згода, — кажу я. Але не одразу розвертаюся, лишаюся на місці, кидаю останній погляд на Стіну. Червона цегла, прожектори, колючий дріт, гачки. Іноді Стіна ще сильніше віщує погане, коли порожня, як-от зараз. Коли на ній хтось висить, принаймні знаєш, що найгірше сталося. А така пустка містить перспективу. Це як наближення шторму. Коли я бачу тіла, справжні тіла, коли можу здогадатися з розмірів та форм, що жоден із них — не Люк, я можу вірити, що він досі живий.

Не знаю, чому чекаю його появи на цій стіні. Його могли вбити у сотнях інших місць. Але не можу позбутися думки про те, що він тут, зараз, за порожньою червоною цеглою.

Намагаюсь уявити, у якій він будівлі. Пам’ятаю, де за Стіною стоять будинки; раніше там можна було вільно гуляти, коли це був університет. Ми досі час від часу ходимо туди, на Спасіння для жінок. Більшість будівель теж із червоної цегли; у деяких — двері в арках, романський стиль, дев’ятнадцяте століття. У будинки нас більше не пускають; та й хто хотів би потрапити всередину? Вони належать Очам.

Можливо, він у бібліотеці. Десь у підвалах. У книгосховищі.

Бібліотека схожа на храм. Довгий марш білих сходів веде до ряду дверей. Тоді всередині вгору піднімаються ще одні білі сходи. На стіні з кожного боку — янголи. Ще є чоловіки в бою або ж готові до бою, мають чистий і шляхетний вигляд, а не брудний, скривавлений та смердючий, який мав би бути. З одного боку входу їх веде Перемога, з іншої сторони стоїть Смерть. Це фреска на честь якоїсь війни. Чоловіки на стороні Смерті ще живі. Вони підуть на Небеса. Смерть — красива жінка з крилами та майже оголеними з одного боку грудьми; чи це Перемога? Не пам’ятаю.

Цього вони не знищили б.

Ми розвертаємося спинами до Стіни, ідемо ліворуч. Тут кілька порожніх вітрин, скло намащене милом. Намагаюся згадати, що тут колись продавали. Косметику? Коштовності? Більшість крамниць із чоловічими речами досі працюють; позачиняли лише ті, які вони назвали марнославством.

На розі — крамниця, відома як «Сувої душі». Це франшиза: у центрі кожного міста є «Сувої душі», у кожному передмісті, принаймні так кажуть. Напевно, вони чимало заробляють.

Вітрина «Сувоїв душі» небитка. За нею — друкарські машини, ряд за рядом; ці машини називають «святими роликами», але тільки між своїми, бо це зневажливо. Машини друкують молитви, рулон за рулоном, безкінечні молитви. Їх замовляють Компуфоном, я якось чула, як це робила Дружина Командора. Замовлення молитов із «Сувоїв душі» має бути ознакою побожності й вірності режиму, звісно, Дружини Командорів часто це роблять. Це сприяє кар’єрі їхніх чоловіків.

Є п’ять різних молитов: за здоров’я, добробут, смерть, народження, гріх. Обираєш, яку хочеш, вводиш її номер, тоді вводиш свій номер, щоб із твого рахунку списали гроші, і зазначаєш, скільки разів надрукувати молитву.

Друкуючи молитви, машини говорять; якщо хочеться, можна зайти всередину й послухати, як позбавлені інтонацій металеві голоси повторюють одне й те саме знову й знову. Коли молитви надруковано й виголошено, папір спрямовується в інший отвір і переробляється назад на чистий. Людей там немає, машини працюють самі. З вулиці голосів не чути, лише бурмотіння, дзижчання, наче від натовпу вірян на колінах. На кожній машині збоку золотим намальовано око з маленькими золотими крилами обабіч.

Я намагаюся згадати, що тут продавалося, коли це була крамниця, до того, як її перетворили на «Сувої душі». Здається, то була нижня білизна. Рожеві й сріблясті коробки, кольорові колготки, бюстгальтери з мереживом, шовкові шалики? Щось утрачене.

Стоїмо з Гленовою біля «Сувоїв душі», дивимося крізь небитку вітрину, спостерігаємо, як молитви вивалюються з машин і знову зникають усередині, повертаються до царства несказаного. Я переводжу погляд. Бачу не машини, а Гленову, її відображення у склі. Вона дивиться просто на мене.

Ми можемо бачити очі одна одної. Це вперше я бачу очі Гленової — прямо, спокійно, не скоса. У неї овальне обличчя, рожеве, пухке, але не товсте, очі круглуваті.

Вона витримує мій погляд у склі, рівно, не ворухнувшись. Тепер важко відвести очі. Це шокуюче видовище, наче бачити когось голим уперше. Раптом у повітрі між нами відчувається ризик, якого раніше не було. Навіть зустрічатися поглядами небезпечно. Хоча поблизу нікого немає.

Нарешті Гленова говорить.

— Думаєш, Бог прислухається до машин? — питає вона пошепки: звичка з часів Центру.

У минулому це було б доволі буденне зауваження, філософські розуми. Нині ж це — зрада.

Я могла б закричати. Могла б утекти. Тихо відвернутися від неї, показуючи, що я не толеруватиму таких розмов у моїй присутності. Це підривна діяльність, підбурювання, богохульство, єресь — усе в одному.

Я гартуюся. Відповідаю:

— Ні.

Вона видихає з полегшенням. Ми разом перетнули невидиму межу.

— І я так думаю, — каже вона.

— Хоча мені здається, що це теж вид віри, — продовжую я. — Наче тибетські молитовні млини.

— Що то таке? — питає вона.

— Я про них лише читала, — відповідаю. — Їх рухав вітер. Тепер такого вже немає.

— Як і всього, — каже Гленова. Тільки зараз ми припиняємо дивитись одна на одну.

— Тут безпечно? — пошепки питаю я.

— Мені здається, що це найбезпечніше місце, — мовить вона. — Схоже, наче ми молимося, от і все.

— А вони?

— Вони? — досі пошепки перепитує вона. — На вулиці завжди безпечніше, немає мікрофонів, та й чого б їх сюди вішати? Вони думають, що ніхто не наважиться. Але ми вже довго тут стоїмо. Немає сенсу затримуватися.

Ми разом розвертаємося.

— Іди, опустивши голову, — каже вона, — і трішки схилися до мене. Так я краще тебе чутиму. Як когось побачиш — мовчи.

Ми йдемо, схиливши голови, як завжди. Я в такому захваті, що ледве дихаю, але крокую рівно. Тепер як ніколи важливо не привертати до себе уваги.

— Я думала, ти справжня вірянка, — каже Гленова.

— Я думала так на тебе, — кажу я.

— Ти була така огидно благочестива.

— І ти теж, — відповідаю. Мені хочеться сміятися, кричати, обійняти її.

— Ти можеш приєднатися до нас, — каже вона.

— До нас? — перепитую я. Тож є «нас», є «ми». Я знала.

— Ти ж не подумала, що я така одна, — каже вона.

Я не подумала. Мені спадає на думку, що вона може бути шпигункою, підставою, наживкою, щоб спіймати мене —