Читати книгу - "Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa"

Раптом обідню тишу, яка повисла над магазином, наче легка серпанкова ковдра, порушило знайоме дзенькання дзвіночка на дверях і надто гучне:

— ААААНЬКА!

Аня аж здригнулася й мало не перекинула коробку з дерев’яними фігурками папрік. До магазину ускочив Андраш — у своїй звичній, вже трохи затісній куртці з яскравими нашивками з минулих виставок, з ледь розпатланим волоссям та з очима, які світилися майже диким ентузіазмом.

— Господи, Андраш, ти що — каву нафталіном замінив? — зітхнула Аня, поправляючи фігурки.

— Я НА ЕНЕРГІЇ МАЙБУТНЬОГО! — урочисто оголосив він, поставивши пакет на прилавок і дістав звідти… флаєр із позолоченим написом “Souvenir Expo Prague 2025”.

— Це що, ще одна твоя афера з “ручними левенятами з Монголії”? — запитала вона, взявши флаєр.

— Нічого ти не розумієш! Це головна подія року! Виставка сувенірів у Празі! Там будуть всі — і ті, хто робить листівки з запахом глінтвейну, і ті, хто виготовляє кружки, що змінюють колір, коли на них подивитись з подивом!

Аня підняла брову:

— І чому ти раптом вирішив, що я маю їхати з тобою?

Андраш зробив драматичну паузу, потім простягнув руки до стелі, як той пророк:

— Бо ти — мій головний радник, моя права рука, і ти краще за всіх знаєш, що продається, а що викликає лише “ох” і “постав назад”! І ще — ти говориш англійською, на відміну від мене, коли я нервую.

Аня хмикнула, вже передбачаючи, що він їй не дасть спокою.

— І коли ця епічна подія?

— Через два тижні! — сказав Андраш, наче це було завтра, — Я вже забронював готель, і якщо ми поїдемо разом, то я готовий пожертвувати своїм “королівським номером” із видом на дах сусіднього будинку.

— Вау, щедро… — Аня склала руки на грудях. — А як же Каміль?

— Каміль? — Андраш сплеснув руками. — Він точно зрозуміє! Це ж робота. А потім можеш запросити його в Прагу на уїк-енд. Романтика, пиво, сувеніри — ідеально!

Аня не відповіла одразу. Усередині неї вже починала ворушитися думка: а чому б і ні? Вона трохи скучила за робочими пригодами. Та й ідея втекти на кілька днів із Будапешта до Праги звучала привабливо.

Тільки от було одне “але”… Як на це відреагує Каміль? І що буде, якщо новенька стажерка дізнається, що Аня їде з харизматичним директором магазину на виставку до іншої країни?..

Ой, схоже, буде весело.

Аня сиділа за прилавком, крутячи в руках маленьку фігурку вишиваного лелеки з магнітом, і повністю занурилася у свої думки. Магазин наповнювався ароматом свіжозмеленої кави з кав’ярні по сусідству, а за вітриною неспішно снували туристи. Та її розум був далеко звідси.

Чому ж вона тоді не сказала Зорі, що Каміль — її хлопець?

Зоря — ця надто активна, надто усміхнена стажерка, яка тільки й робила, що дивилася на Каміля, мов на святого з ікони. Вона говорила про нього захоплено, навіть трохи надто голосно, кожного разу, коли згадувала його ім’я. Аня спочатку вважала це кумедним, потім трохи дратівливим, а тепер — вже майже небезпечним. І все через те, що тоді, в перший день, вона просто всміхнулась і не уточнила. А Зоря, звісно ж, вирішила, що Каміль — або брат, або знайомий, або, ще краще, вільний принц.

От і матимеш тепер свою теленовелу, — подумала Аня, відставляючи лелеку на місце.

Та ще більше її тривожило не це.

Командировка. Прага. Андраш — з його постійними “фантастичними ідеями”. Готель. Півтора дня в дорозі. А головне — як про це сказати Камілю?

Аня вже уявила його реакцію. Спочатку буде тиша. Потім – усмішка, трохи натягнута. Потім жарт. А потім — холодна пауза, яка триватиме доти, доки він не перетравить усі свої думки. Каміль ніколи не кричав. Але його мовчання говорило голосніше за будь-який грім.

І чому я йому ще не сказала? — гризла вона себе.

Бо сама не знаю, як… І боюся його реакції. А ще — бо сама почала сумніватися, чи варто їхати.

Попереду були ще два тижні, і вона розуміла, що це надто довго для невизначеності, але надто мало для того, щоб усе встигнути владнати. Особливо коли поруч — ревнивий Каміль, допитлива Зоря, шалений Андраш і ще й ця загадкова циганка, слова якої, попри все, й досі сиділи у неї в голові.

“Нехай він розповість тобі свою таємницю…”

Аня зітхнула й вирішила піти зробити чай. Це було єдине рішення, на яке вона поки наважувалась із повною впевненістю.

З самого ранку у магазині панувала звична передобідня тиша: на полицях усе сяяло після вчорашнього прибирання, аромат свіжої кави ще не встиг вивітритися з повітря, і лише Зора, мов заведена, бігала між вітринами, переставляючи магніти у вже десятий раз. Та коли двері відчинилися й на порозі з’явився Каміль із двома стаканчиками кави в руках, простір миттєво наповнився невидимою напругою.

Зора підстрибнула на місці так, наче хтось увімкнув її на турборежим. Її пальці метнулися до зачіски — хоча там і так не було що поправляти, волосся лежало ідеально, мов із реклами шампуню. Вона підняла брови, усміхнулась, трохи накосилася на дзеркало, і — вперед, у бій.

— Аня, це ж твій знайомий, правда? — промовила вона з тим самим блиском в очах, яким зазвичай зображають зорі в романтичних комедіях.

Каміль, між тим, поставив каву на прилавок і глянув на Аню з легкою усмішкою. Але Аня була не в гуморі для світських балачок.

— Камілю, нам треба поговорити, — тихо сказала вона, взявши його за руку.

Каміль миттєво змінився в обличчі. Він перевів погляд на Аню, потім на Зору, яка вже приготувалась до знайомства всього свого життя, а потім знову на Аню — з питанням у погляді.

— Прямо зараз? — перепитав він, хоча вже зрозумів, що «так».