Читати книгу - "Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa"

Аня мовчки кивнула і, попри ранкову прохолоду, вивела його на вулицю, не звертаючи уваги на спантеличену Зору, яка завмерла біля стійки, тримаючись за склянку кави, яку так і не встигла отримати.

На вулиці було свіже повітря, ще злегка вологе після нічного дощу. Люди проходили повз, не підозрюючи, що прямо біля сувенірного магазину щось відбувається. Каміль зупинився і втупився в Аню, наче намагаючись зчитати з її обличчя, про що буде ця розмова.
 

— Щось сталось? — запитав він серйозно, але м’яко.

Аня глибоко вдихнула. Попереду була непроста розмова — і не лише про командировку
 

— Я навіть не знаю, як тобі сказати… — почала Аня, розглядаючи візерунки на бруківці, мов там можна було знайти натяк на правильні слова.

Каміль похолов. Його очі розширилися, в кутиках рота з’явилася напруга, і він миттєво обпік її поглядом.
 

— Ти мене кидаєш?.. — запитав він із панікою, але вже швидко додав: — Або ні, чекай… Ти виходиш заміж. За того… Андраша! Точно. Він же з тобою весь час поруч. У нього є ті… керамічні жаби. Це все було підозріло з самого початку!

Аня не витримала — пирснула сміхом.

— Каміль, припини. Ніхто ні за кого не виходить, і жаб тут ні до чого!

— Точно? Бо я готовий зараз піти в ту лавку і купити сто жаб, якщо це щось змінить, — буркнув Каміль, уже з сумішшю гумору і нервів. Він знову вдивився в Аню. — То що?

— Мені… Мені доведеться поїхати в Прагу. На виставку. Сувенірну. Андраш сказав, що це дуже важливо, і що я повинна бути там з ним. Через два тижні. — Вона підняла на нього очі. — Я б усе одно поїхала, але мені важливо, що ти думаєш.

Каміль мовчав кілька секунд. Його обличчя змінювалося: спершу полегшення, потім щось на зразок образи, потім знову гумор узяв гору.

— А я думав, що мене залишають заради жаб’ячого магната… — пробурмотів він. — А ти просто їдеш у Прагу. На кілька днів?
 

— Так.
 

— З цим… Андрашем?

Аня кивнула, і Каміль закотив очі.

— Ну, якщо він почне дарувати тобі магніти із надписами “I love Prague”, я приїду і викрадатиму тебе просто з виставки. Як в кіно.

Аня розсміялася. Вона знала, що це ще не кінець розмови, але щонайменше — Каміль досі був її Камілем. Ревнивим, смішним і трохи божевільним. Але дуже її.
 

Каміль ще кілька секунд мовчав, вдивляючись в Аню, поки його роздратування й жарти поступово сходили нанівець. Нарешті він склав руки на грудях і мовив із якоюсь невластивою йому серйозністю:

— Знаєш, що мене найбільше вразило?

— Що саме? — обережно спитала Аня.

— Те, що ти… переживала, як я відреагую. Ти! — він усміхнувся, але в цій усмішці було більше здивування, ніж гумору. — Ти ж завжди така впевнена. Робиш, що хочеш, коли хочеш, і не питаєш нічиєї думки. І якось так… ну, я звик до цього.

Аня на мить здивувалась. Вона й справді не задумувалась над цим.

— Ну, я просто подумала, що ти можеш… — вона знітилася. — Що ти переживатимеш. Ревнуватимеш. Можливо, навіть образишся. Ти ж буваєш таким.

— Буваю, — знизав плечима Каміль. — Але я все одно завжди знав, що ти сильна і вільна. І, чорт забирай, це мене й привабило. А зараз я бачу, що ти дійсно подумала про мене. Вперше за весь наш час разом — ти не просто пожартувала чи вийшла з ситуації якось по-своєму, а зупинилася й подумала, як мені буде з цим.

Він замовк на секунду і додав тихіше:

— Мені це дуже багато значить.

Аня розгублено усміхнулась. Вона не очікувала, що цей маленький епізод викличе в ньому стільки емоцій. І їй навіть стало трохи тепло всередині від того, що Каміль це помітив і так щиро відреагував.

— Тобто… я можу їхати? — запитала вона з грайливою посмішкою.

— Можеш. Але тільки якщо привезеш мені щось абсурдне з Праги. Наприклад, кружку з моїм ім’ям і написом “я залишив своє серце в Будапешті”.
 

— Домовились, — засміялася Аня.

І хоча над їхніми головами нависало ще чимало невимовленого, цієї миті між ними панувала тиха гармонія — з тих, які не потребують зайвих слів.

Ані стало трохи легше, наче камінь з душі впав. Каміль не просто дозволив їй їхати — він зрозумів, почув і навіть підтримав. Але десь глибоко всередині вона знала: ця тема ще не раз повернеться. Він буде ревнувати. Він буде жартувати. А іноді ці жарти ранитимуть більше, ніж будь-яка серйозна розмова. Але поки… поки все було більш-менш спокійно.

Вона глибоко вдихнула і, зібравшись, повернулася в магазин. Зора вже нетерпляче очікувала на її повернення, нервово перетасовкючи сувенірні мішечки в ящику. Ледь помітивши, що Аня заходить до приміщення сама, вона широко витріщила очі й почала пересуватись ближче, як кішка, яка вичікує момент кинутись на ласий шматок інформації.

— Е-е… А він що? Втік? — ледве стримуючи цікавість, спитала вона.

Аня не встигла нічого відповісти, бо в цю ж мить у дверях з’явилась Лілі — як завжди вчасна, гучна і з палаючими очима. Її веселий погляд одразу пробігся по напруженій сцені.

— Ох, що я чую? Хтось тут хоче познайомитись з містером магнітом? — вигукнула вона, знявши з себе пальто і весело махаючи їм, як прапором.

— Містером ким? — переспросила Зора, насторожено дивлячись на Аню.

— Містером Магнітом! — з тріумфом вигукнула Лілі, вже повністю захоплена процесом. — Та ви що, не знаєте, як ця парочка починалась? Це ж був серіал із життя, який транслювався у прямому ефірі просто під нашими вікнами! Я серйозно думала, що нам треба продавати квитки на ту драму!

— О Боже, Лілі, — простогнала Аня, намагаючись сховати обличчя за блокнотом.

— Не ховайся! — не зупинялася Лілі. — Каміль ходив за нею, як собака за ковбасою! Стояв біля вітрини, робив вигляд, що йому потрібна листівка, — вже десята за день! — а насправді витріщався на Аню, як закоханий підліток. Ми всі вже знали, коли він прийде — його обличчя відбивалося в склі ще за два квартали!