Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

Він здійняв руку, і в повітрі завило.

Земля під ногами задрижала. З фрагментів каменю, пилу й кісток народився вітер, що рвав з дахів черепицю.

— Імліре! — крикнула Трояш, змагаючись із потоком сили. — Він божевільний!

— Ні. Він — проклятий. І зараз не він керує цим тілом.

Почалась битва.

Імлір кинувся вперед, ловлячи мечем спалахи темної магії, що розривали повітря. Він рухався з точністю, що нагадувала танок — жорстокий і відчайдушний.
Трояш йому допомагала, з кинджалом у руці, б’ючись з точністю мисливця. Вони були, наче єдине ціле — одне серце, одна тінь у двох тілах.

Але Абель був потужнішим, ніж вони очікували.
Його тіло ніби не підкорялось звичним правилам. Він зникав і з’являвся. Його удари несли смерть.

І тоді — удар.

Темна хвиля вдарила по мостовій. Один уламок — величезний камінь, відлетів убік…
…і влучив Трояш у бік. Вона впала, скрикнувши. Кров швидко почала темніти на її сукні.

— Ні! — закричав Імлір, кинувшись до неї.

Він притиснув її до себе, захищаючи від наступного удару, затуливши їх щитом. Каміння било навколо, але він не відступив.

— Гей, не вмирай тут, — хрипло промовив він, скинувши на неї погляд. — Я ж тобі ще карту винен. І урок з неї.

— Ти… — Трояш віддихувалась важко, — …ти говориш, як хлопчисько… А я думала… ти шляхетний.

— Я тобі взагалі казав, що не герой. Але…

Він зняв із себе свій плащ і туго перев’язав їй рану.

— …але якщо потрібно — стану ним. Заради тебе.

Він торкнувся її чола. Вона посміхнулась, крізь біль.

— А ти… не такий вже і… поганий. Коли піклуєшся.

— Тримайся. Ми виберемось.

Але позаду ще стояв Абель. Непохитний. І розлючений.

Імлір підвівся, дивлячись йому просто в очі.

— Якщо це гра зла… — сказав він, — я прийму її. Але ти не чіпатимеш більше нікого.

Місто пахло попелом.

Сояна притислася до холодної кам’яної стіни старої м’ясної лавки, схована в тінь, що падала від високої покрівлі. На ній був темний плащ з глибоким капюшоном, який закривав майже все обличчя. Вона тремтіла — не від холоду, від жаху.

Перед її очима — смерть.
Головна вулиця, ще вчора повна сміху й пісень, тепер була ареною бою. Уламки, кров, тіла…
І десь посеред усього цього — Абель. Він світився темною силою, як смолоскип, що згортає все навколо в пил.
Його магія здіймалася в повітря, наче чорне полум’я, пульсуючи і дихаючи самостійно. З ним боролися двоє — Імлір і Трояш. Вона побачила, як дівчина впала, як Імлір кинувся до неї. Як захищав.

— Ні… — прошепотіла Сояна. Її пальці стискались у кулаки. — Це не може бути…

Вона відступила трохи вглиб провулку, серце билося з шаленою силою, а в голові бився лише один крик:

«Це я… я ж випустила його…»

— То ти вирішила вбити місто, га?

Сояна здригнулась. Голос пролунав збоку — різкий, гострий, мов лезо.

З тіні вийшла Ніра. Подруга, соратниця, старша, сувора, з твердим поглядом і закривавленим рукавом. На плечі — меч. На губах — презирство.

— Ніра… — прошепотіла Сояна.

— Ти навіть не заперечуєш, — кинула та з гіркою посмішкою. — Це добре. Бо виправдань я б не витримала.

Сояна підвела очі. Губи здригнулись.

— Я не знала… — тихо. — Я… я думала, що він не такий. Що якщо…

— Не такий? — голос Ніри зірвався. — Він вирвав серце дитині просто на вулиці! Він розбив храм — ті, хто ховався в ньому, згоріли живцем! Старці, Сояно! А ти думала "він не такий"?!

Вітер прокотився вуличкою, принісши запах попелу. Капюшон трохи зсунувся з обличчя Сояни, і її погляд став ніби зовсім порожнім.

— Я не знала, що він… Я не думала, що він так зміниться…

— Зміниться? — Ніра зробила крок ближче. — Він не змінився. Він лише зняв маску. Ти її з нього — зняла.

Сояна хотіла відповісти, захиститись, але слова не йшли. В горлі пекло.

Вона бачила Трояш, що лежала на землі, бачила згорілі вікна будинків, обвуглені двері, що колись вели у дім старої знахарки, яка давала трави, коли в академії хтось хворів..
Усе — зникло.

І справді… все почалося з неї.

Її руки повільно опустились. Голова — теж.

— Ти права, — прошепотіла вона. — Це моя провина.

— Нарешті… — Ніра скривилася. — Хоч хтось з вас визнає.

І все ж… у її голосі була втома. Не лише злість. Вона не рубала словами, як ворога, вона жбурляла каміння — тому що сама стояла на уламках.

— Що мені тепер робити? — запитала Сояна.