Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

Світло згасало, і вогонь у каміні потріскував рівно, як давня пісня про втомлених мандрівників. Всі четверо сиділи навколо старої мапи, розстеленої на столі, мов навколо передчуття.

— А якщо він більше не людина? — кинув Кайро, дивлячись на маркування, де востаннє бачив Абеля.

— Тим більше треба його знайти. Поки в ньому хоч щось людське залишилось, — відповів Імлір, обережно скручуючи пергамент.

— Або поки він нас усіх не зжер, — пробурмотіла Трояш, уже напівзасинаючи.

Сояна мовчала, притримуючи пальцями край мапи. Її погляд ковзав по фігурі Кайро, як тінь від палаючої свічки — то близько, то розмивчасто. Потім різко підвелась й пішла, не сказавши й слова.

Коли настала ніч, кожен розчинився у своєму куточку темряви. Сон прийшов швидко — з утоми, тривоги і надто важких думок.

Ранок.

Сояна розплющила очі. Кімната була наповнена сріблом ранкового світла. На підлозі — пилюка, на стільці — її речі. І… на краю столу — складена навпіл записка.

«Не йди. Я поверну його сам. — К.»

Вона сиділа довго, вдивляючись у ці три речення. Наче вони були написані не чорнилом, а болем. І вперше за довгий час вона не знала, що відчуває: тривогу, образу, страх… чи ту тінь турботи, що народжується там, де її не просять.

— Ти нічого не зрозумів… — прошепотіла вона. І вже за кілька хвилин вирушила сама.

А тим часом, Імлір і Трояш ішли звивистою дорогою до Тристанії.

Ранкове повітря було вологе, у лісі ще лежав серпанок, а трава хрустіла під ногами. Птахи щебетали надто голосно, наче висміювали серйозність ситуації.

— Слухай, — Трояш повернулась до Імліра, стискаючи пов’язану за спиною сумку, — ти точно вмієш читати карти? Бо здається, ми йдемо колом.

— Я б міг і не відповідати. Але… так. Умію.

— Читати карти чи не відповідати?

— Обидва навички. Хочеш — навчу.

— Якщо ми ще раз зайдемо в болото, я тебе втоплю.

— Це погроза чи флірт?

— Це щира заява жінки з втомленими ногами.

Імлір ледь усміхнувся. Йшов трохи попереду, а Трояш навмисно затрималась, ніби перевіряючи щось у торбі.

— Знаєш, — озвалась вона знову, — ти не такий вже й нестерпний. Коли мовчиш. І не сперечаєшся. І взагалі мовчиш.

— А ти не така вже й небезпечна. Коли спиш.

— Ха! Ну тоді не дивуйся, якщо я кину тебе, як ту картоплю в казан.

— У тебе завжди такі аналогії?

— Лише з тими, кого вважаю досить симпатичними, щоб дражнити.

Імлір різко зупинився, обернувшись.
— Тобто я симпатичний?

— Та годі тобі, я жартую.

— Але жарт був на основі…

— Угх, ти нестерпний!

— Знав, що згодишся.

Вони йшли далі, уже мовчки, але кожен усміхався куточками губ. Попереду почали виднітися башти Тристанії, а повітря наситилось шумом міста.

— От і повернулись, — сказав Імлір, злегка серйознішаючи. — Але щось не так.

— Я теж чую, — прошепотіла Трояш, стискаючи руків’я меча. — Люди кричать?

Вони прискорили крок. Коли вийшли на головну вулицю, світ перевернувся.

Головна брама ще була відчинена, але місто вже не дихало, а задихалося — стогнуче, понівечене, здивоване власною кров’ю.
Гострі тіні рухалися поміж згорілих лавок, розкиданих бочок, перевернутих возів.
Пташки, що ще недавно вітали світанок, тепер притихли. І лише далекі крики ще живих порушували моторошну тишу.

— Що тут, біси їх візьми, сталося… — Трояш зупинилась, звузивши очі. Її рука вже ковзнула до кинджала на поясі.

— Обережно. — Імлір зупинив її, торкнувшись ліктя. — Щось відлунює в камені. Я відчуваю силу… Чужу. Темну.

Вони повільно просувались вузькими вуличками, де ще вчора торгували сирами й вином. Тепер на тому місці — розчавлена яблуня, обвуглені стіни, і…
людські тіла.

— Боги… — прошепотіла Трояш, затуливши рот долонею. — Це не напад варварів. Це щось гірше.

— Це магія. Не стримана. Не людська. — Імлір витяг меч.

І в ту ж мить він побачив його.

Абель.

Стояв посеред вулиці, ніби сама смерть впустила його сюди. Біле волосся розтріпане, очі — злиті з пітьмою. Руки в крові, але не в його.
Навколо нього — коло мертвих. Вони лежали, як пелюстки навколо квітки зла.

— Ви прийшли… нарешті, — прорік він, і голос його звучав, мов полум’я в храмі, що його давно забули.

— Абелю… — Імлір зробив крок вперед. — Зупинись. Ми прийшли не битися.

— Занадто пізно. — Його губи скривились у химерній усмішці. — Вона не прийшла. А ви — запізнились. І тепер…