Читати книгу - "Ліс, що ховає секрети , Віталій"

Ближче до обіду вони дійшли до хати діда Юхима, старого лісоруба, який жив на околиці, ближче до Лісу, ніж будь-хто інший. Його хата була маленькою, похиленою, із дахом, що просідав під вагою часу. Димар курився, а біля ґанку лежала купа дров, акуратно порубаних. Юхим, сухорлявий чоловік із сивою бородою й очима, що здавалися надто молодими для його віку, сидів на лавці, чистячи картоплю.

— Доброго дня, Юхиме Івановичу, — привітався Петро Петрович, знімаючи кашкет. — Поговорити треба.

Юхим підняв погляд, його очі блиснули цікавістю, але й обережністю.

— А що ж ви, хлопці, знову по хатах ходи? — запитав він, відкладаючи ніж. — Чув, учора в Лісі стрілянина була. То ви там бешкетували?

— Не бешкетували, — відповів Громов. — Знайшли дещо. І когось.

Юхим хмикнув, ніби знав більше, ніж казав.

— Когось, кажеш? — Він узяв картоплину, почав повільно чистити. — Ліс таких «когось» багато ховає. І не завжди віддає.

Петро Петрович присів на край лавки, намагаючись виглядати невимушено.

— Юхиме Івановичу, ми про Охоронців Лісу питаємо. Чули про таких?

Старий зупинився. Його руки застигли над картоплиною. На мить здалося, що він перестав дихати. Потім він повільно поклав ніж і глянув на них.

— Охоронці Лісу, — повторив він тихо, ніби пробуючи слова на смак. — Стара байка. Але в Заліссі байки мають звичку оживати.

Громов відчув, як серце закалатало. Юхим знав щось. Не просто чутки, а щось конкретне.

— Розкажіть, — сказав він, сідаючи навпроти. — Нам потрібна будь-яка інформація. Люди зникають. Четверо. І вчора ми знайшли одного з тих, хто може бути причетним.

Юхим довго мовчав, дивлячись кудись удалину, де Ліс темнів на горизонті. Його пальці, вузлуваті від роботи, стиснули край лавки.

— Є така легенда, — почав він нарешті. — Стара, ще від мого діда. Казали, що Ліс не просто ліс. Він… живий. Має своїх захисників. Людей, які називають себе Охоронцями. Вони не просто так там ходять. Вони стежать. І карають. Якщо хтось, на їхню думку, Ліс образив — вирубав зайве дерево, забрав зайву звірину, — вони приходять. Інколи тихо. Інколи… з кров’ю.

— І що, ці Охоронці — місцеві? — запитав Петро Петрович, його голос був напруженим.

Юхим знизав плечима, але в його очах промайнула тінь.

— Може, й місцеві. А може, й ні. У Заліссі ніхто про це не говорить. Бо… — Він знизив голос до шепоту. — Бо хтось із них може бути поруч. Сусідом. Кумом. Братом. Хто знає? Люди бояться. І тому мовчать.

Громов відчув холодок уздовж хребта. Легенда, яку Юхим називав «баєчкою», була надто схожою на те, що вони знайшли в архівах. На те, що сталося з Вовком. На татуювання коршуна, на амулет, на записи 1801 і 1889 років.

— Ви колись бачили їх? — запитав він. — Або щось підозріле? Людей у Лісі? Знаки?

Юхим усміхнувся, але усмішка була кривою.

— Ліс великий, майоре. А я старий. Багато бачив, але мало що скажу. Знаки? Були. Інколи на деревах вирізані птахи. Коршуни. Але я думав, то хлопчаки бавляться. А тепер… — Він замовк, ніби боявся сказати зайве.

— А зникнення? — наполягав Петро Петрович. — Василь, Галина, Микола, Федір Іванович. Ви чули щось?

Юхим зітхнув, його пальці затремтіли.

— Чув. Як і всі. Але ніхто не знає, де вони. Або не хоче знати. Ліс забрав — так кажуть. І краще не питати, куди.

— Чому? — різко запитав Громов.

— Бо Ліс не любить, коли в нього лізуть, — відповів Юхим, і його голос став твердим. — І Охоронці не люблять. Якщо вони тут, вони бачать усе. І знають, хто говорить.

Розмова обірвалася. Юхим узяв ніж і повернувся до картоплі, ніби нічого не сталося. Громов і Петро Петрович переглянулися. Вони знали, що більше від нього не витягнуть. Але його слова — про Охоронців, які можуть бути місцевими, про страх, що змушує мовчати, — були найціннішим, що вони почули за день.

До вечора вони обійшли ще десяток хат. Відповіді не змінювалися. «Нічого не знаю», «Ліс великий», «Не лізьте туди». Залісся закрилося, і навіть погрози Ковальчук про офіційні допити не допомагали. Люди боялися. І не просто Лісу, а одне одного.

У дільниці, коли сонце вже сідало, Громов, Петро Петрович і Ковальчук зібралися за столом. Буржуйка гуділа, але тепла бракувало. На столі лежали нотатки, список жителів, фотографії з місця перестрілки. Амулет коршуна, записна книжка Вовка й карта з рюкзака були розкладені поруч, ніби пазли, які ніяк не складалися.

— Один дід Юхим заговорив, — сказав Громов, підсуваючи до Ковальчук свої нотатки. — Легенда про Охоронців Лісу. Каже, що вони можуть бути місцевими. І що люди мовчать, бо бояться сусідів.

Ковальчук уважно прочитала нотатки.

— Це підтверджує наші підозри, — сказала вона. — Охоронці Лісу — не просто банда. Це… культ. І якщо вони завербували місцевих, це пояснює, чому ніхто не говорить.

— Але хто? — запитав Петро Петрович, потираючи скроні. — У Заліссі всі один одного знають. Як вичислити, хто з них?