Читати книгу - "Осінь в Пекіні, Борис Віан"

— Дивіться, — сказав професор.

— Це список ваших хворих? — запитав Анжель.

— Так. У лівій колонці ті, кого я вилікував. А праворуч ті, хто помер. Поки ліворуч імен більше, я ходжу на волі.

— Як це?

— Я маю на увазі, що можу вбивати людей у межах кількості тих, кого я вилікував.

— Ви отак просто знічев’я їх вбиваєте?

— Так, звісно. Я щойно вбив Піппо, тож рахунок саме зрівнявся.

— То у вас запас був невеликий!

— Після смерті одного з моїх хворих, — розповідав Жуйрук, — два роки тому в мене трапилася неврастенія, тож я порішив чимало народу. По-дурному вийшло, я навіть цим ніяк не скористався.

— Але ви б могли знову лікувати й жити спокійно, — порадив Анжель.

— Тут ніхто не хворіє, — мовив професор. — Я ж собі хворих не вигадаю. Крім того, я не люблю медицину.

— А інтерн?

— Це теж моя провина. Якщо я його вилікую, мені його не зарахують. Проте якщо він помре...

— Натомість рука не рахується?

— Ох, ні, у жодному разі! — відповів професор. — У всякому разі просто рука — ні!

— Зрозуміло, — сказав Анжель і додав: — Чому ж вас таки посадять?

— Такий закон. Ви мали б знати.

— Знаєте, — провадив Анжель. — Загалом ніхто нічого не знає. Навіть люди, які мали б знати, тобто ті, хто вміє маніпулювати поняттями, їх обробляти і подавати їх так, ніби там є ориґінальна думка, ніколи не поновлюють фонду своїх ідей для мас. Як результат їхній спосіб висловлювання завжди на двадцять років випереджає предмет висловлювання. Внаслідок цього в них неможливо нічого навчитися, бо все в них зводиться до слів.

— Не варто занурюватися у філософські теорії, щоб пояснити мені, що ви не знаєте закону, — сказав професор.

— Безумовно, — погодився Анжель, — але треба ж десь прилаштувати ці рефлексії. Якщо йдеться саме про рефлексії. Як на мене, я схильний вважати їх простими рефлексами здорового індивіда, схильного констатувати.

— Констатувати що?

— Констатувати, об’єктивно й без упереджень.

— Можете додати: без буржуазних упереджень, — зауважив професор. — Так кажуть.

— Охоче, — погодився Анжель. — Отож індивіди, про яких ідеться, так довго й ґрунтовно вивчали форми думки, що ці форми затуляють від них думку як таку. А ткни їх у це носом, вони відразу закриють вам очі черговим зразком форми. Вони збагатили форму як таку численними складниками й вигадливими механічними застосунками й тепер намагаються поставити її на місце думки, фізична природа якої — рефлекторного, емоційного й сенсорного типу — цілком від них вислизає.

— Я нічогісінько не зрозумів, — сказав Жуйрук.

— Це як джаз, — пояснив Анжель. — Транс.

— Починаю здогадуватися, — сказав Жуйрук. — Ви маєте на увазі: так само як лише певні індивіди чутливі до цього, а інші — ні.

— Так, — підтвердив Анжель. — Це дуже цікаво бачити, коли перебуваєш у трансі, як люди продовжують говорити, маніпулюючи формами. Тобто коли відчуваєш думку. Як щось цілком матеріальне.

— Ви дуже туманно висловлюєтеся, — сказав Жуйрук.

— Я і не намагаюся бути зрозумілим, — відказав Анжель. — Страшенно нудно намагатися отак висловити словами щось, що ти ясно відчуваєш. Крім того, мені абсолютно наплювати, поділятимуть інші мою думку чи ні.

— З вами не посперечаєшся, — сказав Жуйрук.

— Думаю, що так — не посперечаєшся, — погодився Анжель. — Але врахуйте як пом’якшувальну обставину той факт, що я це вперше за весь час наважився на щось у цьому жанрі.

— Ви самі не знаєте, чого хочете, — резюмував Жуйрук.

— Коли я відчуваю задоволення в руках і ногах, — пояснював Анжель, — коли я можу бути м’яким і розслабленим, наче мішок з висівками, я знаю, що я маю те, чого хочу, тому що тоді я можу уявити собі, як це мало б бути.

— Ви мене зовсім збили з пантелику, — сказав Жуйрук. — Іманентна, імпліцитна, імперативна загроза, об’єктом якої я наразі є, не є за єством своїм — перепрошую за алітерацію — станом, далеким від нудоти, що межує з комою, в якому перебуває мій кістяк сорокарічного бороданя. Краще б ви поговорили зі мною про щось інше.

— Якщо я говоритиму про щось інше, — сказав Анжель, — я стану говорити про Рошель, і це оберне на попіл будівлю, яку я з такими болісними зусиллями зводив останні кілька хвилин. Бо мені хочеться шпокати Рошель.

— Ну звісно, — нарешті збагнув бодай щось Жуйрук. — Мені теж. Я маю намір зробити це після вас, якщо вам це не здається незручним і якщо поліція лишить мені досить часу.

— Я кохаю Рошель, — сказав Анжель. — Вірогідно, через це я робитиму дурниці. Бо з мене вже майже досить. Моя система надто досконала, щоб коли-небудь бути реалізованою: крім того, це ніяк не передати словами. Тож мені доведеться все втілювати самому, а люди ніяк цьому не сприятимуть. Як наслідок, хоч які б дурниці я творив, це не матиме значення.

— Яка система? — запитав Жуйрук. — Ви мене сьогодні буквально збиваєте з пантелику.

— Моя система розв’язання всіх проблем, — пояснив Анжель. — Я справді знайшов розв’язання для всього. Вони ідеальні й дуже продуктивні, але я єдиний їх знаю і не маю часу ділитися ними з іншими, бо страшенно зайнятий. Я працюю й кохаю Рошель. Розумієте?

— Люди якось встигають набагато більше за вас, — зауважив професор.

— Так, — не став заперечувати Анжель, — але ж потрібно ще час, щоб лежати на землі горілиць і пускати слинку. Я скоро цим займуся. Я багато чекаю від цього заняття.

— Якщо завтра приїдуть мене ув’язнювати, потурбуйтеся про інтерна, — попросив Жуйрук. — Перед від’їздом я відріжу йому руку.

— Але вас поки що не можуть ув’язнити, — зауважив Анжель. — У вас є право на ще один труп.

— Іноді вони ув’язнюють заздалегідь, — відповів професор. — Нині закони сходять на манівці.

VIII

Абат Малжан долав стежку великими кроками. Він тягнув важезну торбу й недбало крутив за мотузку свій требник, як то роблять бурсаки з чорнильницями. Крім того, щоб улестити власний