Читати книгу - "Джерело"

— Ну, — зронив Кітінґ, недбало махнувши рукою, — я не дуже часто боюся.

Потім він схилився на подушку сидіння, наче дуже втомився, наче не почув нічого важливого, і решту поїздки мовчав. Франкон теж мовчав.

— Хлопці, — мовив Ерік Снайт, — не жалійте на це сил. Це найважливіше замовлення цього року. Гроші невеликі, ви розумієте, — але престиж, зв'язки! Якщо ми запопадемо це замовлення, деякі з наших видатних архітекторів позеленіють від заздрощів! Остін Геллер щиро зізнався, що ми — третя фірма, до якої він звернувся. Йому не сподобалося нічого, що ті великі хлопці намагалися йому втелющити. Тому справа за нами, хлоп'ята. Розумієте, щось інше, незвичайне, але в межах хорошого смаку, і, знаєте, якесь інакше. А зараз викладіться по повній.

П'ятеро проектантів півколом сиділи навпроти Снайта. Готик здавався знудьгованим, а Універсал завчасно спантеличеним; Ренесансівець стежив за польотом мухи під стелею.

Рорк запитав:

— А що конкретно він сказав, містере Снайт?

Снайт стенув плечима і подивився на Рорка здивовано, наче вони обидва знали сороміцьку таємницю нового клієнта, про яку не варто й згадувати.

— Між нами, хлопчиками, нічого притомного, — відповів Снайт. — Він був якимось недорікуватим, хоча у нього чудова письмова англійська. Визнав, що не тямить в архітектурі. Він не сказав, чи хоче модерний будинок, чи в якомусь стилі — нічого. Він сказав щось штибу, що хоче власний будинок, але довго вагався почати будівництво, бо всі будинки здаються йому схожими і всі вони — пекельно жахливі, й він не розуміє, як хтось може захоплюватись якимось будинком, а ще він бажає будинок, який він зможе полюбити. «Будинок, який щось означатиме», — ось що він сказав, хоча й додав, що не знає «чому і як». Отак. Здається, це все, що він сказав. Небагато, як на початок, і я не взявся б це проектувати, якби він не був Остіном Геллером. Але закладаюся, що це без сенсу… Рорк, що таке?

— Нічого, — відповів Рорк.

На цьому перші збори на тему резиденції для Остіна Геллера завершилися.

Пізніше, цього ж дня, Снайт із п'ятьма своїми проектувальниками сіли в потяг і вирушили до Коннектикуту, щоб оглянути обрану Геллером ділянку. Вони стояли на самотньому, каменистому побережжі, за п'ять кілометрів від немодного маленького містечка; жували сандвічі та горішки і дивилися на скелю, що височіла ламаними виступами над землею. Оголене підніжжя скелі брутально вдиралось у море, і вертикальна кам'яна стріла навхрест перетинала довгу бліду лінію морського горизонту.

— Тут, — мовив Снайт, — ось воно. — Він крутив у руці олівець. — Жахливо, правда? — Він зітхнув. — Я намагався запропонувати йому пристойніше місце, але він не сприйняв цієї поради, і мені довелося замовкнути. — Він крутив олівець. — Отут він хоче будинок, просто на вершечку цієї скелі. — Він почухав олівцем кінчик носа. — Я спробував запропонувати йому місце далі від узбережжя і забути про цю бісову скелю. Але це він теж проігнорував. — Він гриз гумку на кінчику олівця. — Лише подумайте про вибухові роботи, про вирівнювання, що потрібно буде робити нагорі. — Він почистив ніготь грифелем олівця, залишивши чорну відмітину. — Отже, щось таке… обстежте рівень залягання породи і його якість. Підхід буде важким… Усі матеріали і фотографії у мене в кабінеті… Добре… У когось є цигарка?.. Думаю, цього достатньо… Я в будь-який момент допоможу вам порадою… Отак… О котрій годині цей чортів потяг назад?

Отак п'ятеро проектувальників почали працювати над завданням. Четверо з них негайно кинулися до кульманів. Рорк неодноразово повертався на ділянку.

П'ять місяців праці у Снайта пролетіли непомітно. Якби у нього виникло бажання запитати в себе, що він відчуває, то не знайшов би відповіді, крім тієї, що він нічого протягом цих місяців не пам'ятає. Він пригадував кожен свій ескіз. Він міг, якби спробував, згадати, що сталося з цими ескізами, проте не намагався.

Жоден із них не подобався йому так, як будинок для Остіна Геллера. Він залишався у креслярні вечорами, наодинці з аркушем паперу і думкою про скелю над морем. Ніхто не бачив його ескізів до цілковитого завершення.

Коли він їх закінчив, пізно вночі, то сів за столом, розклавши перед собою ескізи, і просидів чимало годин, підпираючи однією рукою підборіддя і звісивши другу так, що аж кров прилинула до пальців. Пальці заніміли, а вулиця за вікном була спочатку темно-синя, а потім стала блідо-сірою. Він не дивився на ескізи. Він відчував порожнечу і втому.

Будинок спроектував не Рорк, а скеля, де він мав постати. Здавалося, що скеля виросла, завершила себе й оголосила про своє очікуване призначення. Будинок було розбито на багато рівнів, що наслідували контури скелі, здіймаючись разом із нею — поступово, рівнями, що зливалися в неперевершеній гармонії. Стіни, з того ж граніту, що і стеля, підіймали вгору її вертикальні лінії; широкі тераси з бетону, сріблясті, неначе море, відтворювали лінію хвиль, лінію обрію.

Рорк досі сидів біля столу, коли на роботу прийшли креслярі. Ескізи вирушили до Снайтового кабінету.

За два дні фінальна версія ескізу для затвердження Остіном Геллером, обрана і відредагована Джоном Еріком Снайтом і виконана китайським художником, лежала на столі, прикрита цигарковим папером. Це був Рорків будинок. Решту проектів було відхилено. Це був Рорків будинок, але зараз його стіни були з червоної цегли, вікна зменшено до звичних розмірів і оздоблено зеленими віконницями, два зі спроектованих ним крил усунуто, велику консольну терасу над морем замінено на маленький балкончик із ажурного металу, а сам будинок оздоблено входом з іонічними колонами, що підтримували ламаний фронтон, і маленьким шпилем для флюгера.

Джон Ерік Снайт стояв біля столу, розпростерши руки над малюнком, не торкаючись до цнотливої чистоти його ніжних тонів.

— Це те, що містер Геллер мав на увазі, я певен, — сказав він. — Доволі непогано… Так, доволі непогано… Рорк, скільки разів я просив тебе не курити біля фінального ескізу. Відійди! Ти натрусиш на нього попіл.

Остіна Геллера чекали о дванадцятій. Але о пів на дванадцяту без попередження прибула місіс Сімінґтон, вимагаючи негайної зустрічі з містером Снайтом. Місіс Сімінґтон була імпозантною вдовою, яка щойно вселилася у новий будинок, спроектований містером Снайтом; окрім того, Снайт сподівався отримати замовлення на багатоквартирний будинок від її брата. Він не міг не зустрітися з нею і поклонами запросив її до свого кабінету, де вона, не добираючи слів, заявила, що стеля в її бібліотеці тріснула, а еркерні вікна вітальні вкриваються