Читати книгу - "Білий домініканець"

Певно, вони дуже добре знають, що людське серце з юних літ сповнене зла, і що любов не може жити в ньому, коли її не даровано згори. Вони повторюють слова: «Любіть одне одного!», доки їх не затягають. Той, хто вимовляє їх першим, робить цим магічний дарунок своїм слухачам. Одначе вони випльовують ці слова один одному у вуха, мов отруту. З них проростають лише біди, розпач, вбивства, різанина і спустошення. До істини ці слова стосуються так само, як опудало — до розп’яття край шляху. Там, де на їхніх очах виникає кристал, який ось-ось стане симетричним, як образ Божий, вони беруться на способи, щоб його знищити.

Немає ні одного вчення Сходу, яке б не згрубіло в їхніх руках, не згиділо, яке б вони не перекрутили і не зламали, аж воно не перетворилося на власну протилежність. «Світло приходить зі Сходу», — кажуть вони, а думають про чуму.

Єдина справа, варта зусиль, — це робота над самим собою. Та вони звуть це себелюбством. Вони пропонують удосконалити світ, але не знають, як це зробити, — їхнє слово «обов’язок» ховає справжнісіньке користолюбство, а «гонором» у них зветься заздрість. Ось які думки вони накидають заблудним смертним.

Царство роздробленої свідомості — це горизонт їхнього майбутнього. Повсюдна одержимість — то їхня надія. Устами забісованих вони віщують, як давні пророки, настання «тисячолітнього царства», а про те царство, яке «не від світу сього» і яке не прийде, поки земля не оновиться і людина не отримає нове народження в Дусі, — вони ні словечка. Вони кладуть на карб помазанцям Божим брехню, а самі кваплять останню годину. Спаситель ще не прийшов до них, а вони вже дражняться з нього; а як іде, яких тільки мін не виробляють, показуючи, що він робив.

Вони кажуть: будь вождем! хоча знають, що повести за собою здатен тільки той, хто доп’яв довершеності. Вони перевертають усе догори дном і брешуть, кажучи: веди, і тоді ти станеш довершеним!

Кажуть: «Кому Бог дає службу, тому дає і розум», а вони утовкмачують: «верни собі службу на шию, а розум Бог тобі дасть!»

Вони знають: життя на землі має бути перехідним станом, отож підступно зваблюють: «роби рай з життя земного», хоча чудово здають собі справу з марноти таких зусиль. То вони позвільняли тіні Гадеса[17] й оживили їх флюїдами демонічної сили, щоб люди гадали, ніби воскресіння мертвих почалося.

В образ і подобу магістра нашого Ордену зробили вони личину, яка, мов той привид, з’являється то там, то тут, то в снах ясновидців, то в колах заклиначів духів, то як матеріалізована натяма, то як спонтанно витворений медіумом образ.

«Джон Кінґ — Йоганн-Король», — так називає себе привид тим, кому цікаво, як його звуть, аби увірили вони в те, що він — Євангеліст Іван. Ці лемуруваті посилають цю личину нашого магістра всім тим, хто, як і ти, дозрів, аби його побачити, але роблять це перш, ніж це повинно статися насправді. Вони передбачають події, щоб посіяти сумніви, як це щойно сталося з тобою, а надто, у час, коли потрібна непохитна віра. Ти зруйнував личину, коли зажадав від неї «умовленого потиску руки»; наразі справжній образ назавжди стане для тебе лише руків’ям магічного меча, викутого з суцільного шматка червоного залізняку, кривавика. Хто здобуде цього меча, тому наживо відкриється сенс псалма: «Підпережися мечем своїм, використовуй на добро істину, підтримуй стражденних по справедливості, тоді правиця твоя творитиме чудеса!»

Нессове вбрання

Як орлиний крик, який струшує повітря у високих горах і змушує снігові брили летіти з гірських вершин, викликаючи лавини і відкриваючи блиск прихованих досі льодовиків, слова мого першопредка звільняють у мені частину мого Великого «Я».

Псалом приглушує завивання у вухах, обриси кімнати тануть у мене перед очима, і мені здається, що я падаю у безкрайній світовий простір.

«Зараз, зараз я розіб’юсь!» А проте, падіння не має кінця. З чимраз більшою, шаленою швидкістю засмоктує мене глибина, і я відчуваю, як кров моя піднімається по хребту і проймає череп, виходячи крізь потилицю яскравим снопом світла.

Я чую, як тріщать кістки, відтак усе минається. Я стаю на рівні ноги і розумію: то була мана, магнетичний потік прошив мене з голови до п’ят, і в мені прокинулося відчуття, ніби я впав у бездонну прірву. Здивований, озираюсь довкола і дивуюся, що на столі спокійнісінько світить лампа, і нічого не змінилось!

Я оговтуюся, наче перетворившись, мов у мене з’явилися крила, проте, не можу ними скористатися.

«У мені розкрилось якесь нове чуття», певен я, проте ніяк не доберу, що це за відчуття і в чому змінився сам, аж мало-помалу до моєї свідомості доходить: я тримаю в руці щось кругле.

Глядь на руку, а там — нічого. Розтискаю пальці: предмет зникає, а я не чую, щоб щось падало на підлогу. Я стискаю руку в п’ястук: ось, річ знову як тут — холодна, тверда, кругла, як куля.

«Це маківка на руків’ї меча», вгадую я зненацька; сягаю рукою і наражаюся на лезо. Його гостриня підрізає мені шкіру.

Невже меч плаває у повітрі?

Я відступаю на крок од того місця, де щойно стояв, і пориваюся до нього. Цього разу мої пальці намацують гладкі металеві кільця, що утворюють ланцюг, обкручуючись навколо моїх стегон, і на ньому висить меч.

Німію з дива, і подив відступає лише тоді, коли поступово до мене доходить, що ж сталося. Внутрішній доторк, — почуття, яке міцно спить в людях, прокинулося; тонку перешкоду, яка відділяє потойбічне життя від земного, навіки-віків зламано.

Оце так штука! Який вузесенький поріг між двома світами: переступаєш, не піднімаючи ноги! Ось наша шкіра, а ось уже починається інша дійсність, а проте, ми не відчуваємо її! Там, де наша магічна фантазія могла б створити новий світ, вона спиняється. Туга за богами і страх залишитися наодинці з самим собою і перетворитися на творця свого власного світу — ось те, що не дозволяє людям розвинути приспані в них магічні сили. Люди повсякчас прагнуть оточити себе супутниками й природою, звіряючись на їхнє величне тло. Їм хочеться спізнати любов і ненависть,