Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тринадцята легенда 📚 - Українською

Читати книгу - "Тринадцята легенда"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тринадцята легенда" автора Діана Сеттерфілд. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 119
Перейти на сторінку:
він любив цю жінку і що вона померла.

— Дуже прикро! — мовила я.

Велетень прийняв моє співчуття з печальним виразом, але невдовзі обличчя його прояснилося.

— Але ж це добра пам'ять про неї, як ви гадаєте? Ну, оцей торт…

— Так, звичайно. А давно це було? Давно ви її втратили?

Велетень замислився.

— Майже двадцять років тому. А може, й більше. Чи менше. Залежно від того, з якого боку на це поглянути.

Я кивнула, вдавши, що розумію, хоча не розуміла нічого.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Я поглянула на заповідний ліс. Оленів на узліссі побільшало; здавалося, вони рухаються вслід за сонячним промінням. Біль у нозі трохи вщух, і це додало мені настрою.

— А скажіть, будь ласка… — почав Аврелій, і я побачила, як він збирається з духом, щоб поставити це запитання. — У вас є мати?

Я аж сіпнулася від подиву. Зазвичай люди взагалі звертають на мене мало уваги, а тут маєш — таке особисте запитання.

— Ви не образилися? Вибачте за моє запитання, але… Як це краще пояснити… Родина — справа делікатна, я розумію… Вибачте. Якщо не бажаєте, не відповідайте.

— Та ні, все гаразд, — неквапливо промовила я. — Я не проти.

Я й справді була не проти. Може, на мене так вплинула химерна обстановка цього будинку, а може, я й досі не оговталася від недавніх потрясінь, — так чи інак, але я раптом відчула: все, що я тут, на цьому руйновищі, скажу цьому чоловікові, назавжди тут і залишиться й не матиме для мене жодних поганих наслідків.

— Так, у мене є мати, — спокійно відповіла я.

— О, мати! Це… це, мабуть, так прекрасно! — У його очах читалася дивна туга. — Мати! Що може бути кращим!..

— Виходить, у вас немає матері? — запитала я.

Обличчя Аврелія спотворила болісна гримаса.

— Дуже шкода, але в мене не було матері… А я так хотів… Принаймні батька… Або брата чи сестру. Щоб завжди мати когось поруч… У дитинстві я фантазував — уявляв, ніби живу у справжній родині, ніби родина ця має довгу і славетну історію… От сміхота! — Але на його обличчі не було й тіні сміху. — Стосовно ж справжньої, біологічної, так би мовити, матері… Звичайно ж, як і кожну людину, мене народила мати. Але я не знаю, хто вона. Я завжди сподівався, що одного дня… У нашому житті всяко буває, хіба ні?.. Знаєте, надія й досі не полишає мене.

— Розумію.

— Жалюгідна ситуація. — Аврелій знизав плечима, намагаючись продемонструвати, що він не надто й переймається, але в нього нічого не вийшло. — Словом, шкода, що у мене немає матері.

— Містере Лав…

— Краще називайте мене Аврелій.

— Знаєте, Аврелію, з матерями не все виходить так гладенько, як ви гадаєте.

— Та невже?! — Здавалося, мої слова прозвучали для нього як одкровення. Велетень втупився в мене уважним поглядом. — Що, сварки?

— Та не те, щоб сварки, але…

Аврелій насупився.

— Непорозуміння?

Я похитала головою.

— Щось гірше?.. — Він отетеріло замовк, перевів погляд на небо, ніби шукаючи відповіді там, потім позирнув на ліс і нарешті глянув мені в очі.

— Таємниці, — відповіла я йому.

— Таємниці?! — Зі здивування його очі стали зовсім круглими. Він приголомшено захитав головою, марно намагаючись осягнути значення почутого. — Перепрошую, але тут я нічим не зможу зарадити. Я погано знаюся на родинних проблемах. Тут моє невігластво величезне, як море. Тож вибачте мені.

Погляд його сповнився співчуттям, і він подав мені білу, акуратно складену носову хусточку.

— Це ви мені вибачте, — сказала я. — Мабуть, я й досі не змогла пережити потрясіння, якого зазнала у дитинстві.

Поки я втирала сльози, Аврелій відвів від мене очі й знов поглянув у бік оленячого заповідника. Потроху сутеніло. Я простежила очима за його поглядом і побачила, як на темному тлі дерев майнула світла пляма: то олень у своїй блідо-сірій одежині з короткого хутра зробив граціозний стрибок і зник поміж дерев.

— А я була подумала, що ви привид, — порушила я мовчанку. — Коли відчула, як обертається ручка. Уявляєте — привид! Або скелет…

— Скелет? Я — скелет?! — Він задоволено розсміявся, і все його тіло затряслося.

— А виявилося, що ви велетень.

— Саме так! Я і є велетень. — Аврелій утер сльози, що виступили від сміху на його очах. — А знаєте, кажуть, що тут і справді є привид!

— Знаю. — Я ледь не прохопилася, що бачила його, точніше, її… але, звісно, Аврелій не це мав на увазі, і я сквапливо запитала: — А вам він не траплявся?

— Ні, — розчаровано зітхнув велетень. — Навіть тіні його не бачив.

Ми трохи посиділи мовчки, кожен по-своєму уявляючи собі привидів.

— Стає прохолодно, — зазначила я.

— З ногою все гаразд?

— Начебто гаразд. — Сповзши з котячої спини, я спробувала стати на ногу. — Так. Зараз набагато краще.

— Ну й чудово. Просто чудово.

Наші голоси були як шерех сухого листя у прохолодному осінньому повітрі.

— То хто така місіс Лав? — наважилася спитати я.

— Жінка, яка мене всиновила. Вона дала мені своє прізвище. Дала мені книжку рецептів. Вона дала мені все. Абсолютно все.

Я кивнула й узяла свій фотоапарат.

— Мабуть, мені вже час. Хочу зробити ще кілька знімків церкви, поки зовсім не стемніло. Дуже дякую за чай.

— Мені самому вже час іти. Було дуже приємно з вами познайомитися, Марґарет. Ми ще побачимося?

— Але ж ви тут не живете? — запитала я з сумнівом у голосі.

Аврелій розсміявся. Сміх його був приємний і солодкий, як торт, яким він мене частував.

— Звісно, що ні. Я маю хатину он там, — він кивнув у напрямку лісу. — А тут я буваю тільки вдень. Щоб… скажімо, щоб споглядати… і роздумувати про життя.

— Незабаром цю будівлю знесуть. Ви, мабуть, знаєте?

— Та знаю. — Про щось замислившись, він ніжно погладив кота, на якому сидів. — Який жах, еге ж? Я сумуватиму за цим старим будинком. Коли я помітив вас, то подумав, що ви з будівельної компанії. Землемір чи що… Однак на землеміра ви не схожі.

— Ні, я не землемір. Я пишу книжку про людей, які тут колись мешкали.

— Про дівчат на прізвище Енджелфілд?

— Так.

Аврелій задумливо кивнув.

— Кажуть, вони були двійнятами. Лишень уявіть собі!

На якусь мить його погляд став відстороненим, наче подумки він полинув кудись далеко-далеко.

— То ви ще повернетеся, Марґарет? — спитав велетень, коли я підняла свою сумку.

— Я просто мушу сюди повернутися, Аврелію.

Він видобув з кишені візитівку: Аврелій Лав, організація традиційних англійських весіль, хрестин та гулянь. Тицьнувши пальцем в адресу й номер телефону, Аврелій сказав:

— Коли ще раз сюди завітаєте,

1 ... 41 42 43 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тринадцята легенда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тринадцята легенда"