Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

на нього уваги, вони на ходу читали ґазети або втомлено протирали скельця своїх окулярів, або ж зачудовано посміхалися в порожнечу. Це була справжня юрма, хоча й не дуже густа, котилася вона помалу і, здавалося, розчавлювала його своїм важучим тягарем, неначе доля. Нога в ногу Даніель попрямував у цій повільній вервечці, він запозичив у цих людей їхню сонну посмішку, їхню невизначену і загрозливу долю, він загубив себе: в ньому відлунювало тільки глухе дудоніння лавини, тепер він був тільки обмілиною забутого світла: «До Марсель ще зарано, в мене є трохи часу, аби пройтися».

Він випростався, напружений і недовірливий: він знову віднайшов себе, він ніколи не міг загубити себе надовго. «В мене є трохи часу, аби пройтися». Це означало: зараз я піду на ярмарок, йому вже давно не вдавалося обманути себе. Та навіщо? Йому хотілося піти на ярмарок? Що ж, він піде. Піде, тому що не має анінайменшого бажання відмовитися від нього: вранці коти й візит Матьє, потім чотири години остогидлої роботи, а ввечері Марсель, це нестерпно, я можу хоч трохи відшкодувати собі ці збитки.

Марсель — це болото. Вона дозволяла повчати себе цілими годинами, казала: так, так, завжди так, і думки грузнули в її голові, існувала вона тільки позірно. Приємно якусь часину повтішатися з йолопів, попускаєш мотузочок, і вони злітають у повітря, великі й легесенькі, мов надувні слони, а потім смикнеш і вони вертаються назад і погойдуються простісінько над землею, збуджені й приголомшені, танцюють незграбними стрибками з кожним посмикуванням, та йолопів треба часто міняти, а то все скінчиться відразою. Крім того, зараз Марсель прогнила, в її кімнаті таке повітря, що й не дихнеш. Вже давно, заходячи до неї, він не міг не принюхуватися. Нічим там ніби й не тхнуло, та він ніколи не був до кінця упевнений в цьому, в глибині бронхів увесь час була якась тривога, часто це викликало астму. Я піду на ярмарок. Йому не треба було виправдовуватися перед собою, втім, усе це було геть невинне: він хотів поглянути на поведенцію гомиків, коли вони шукають собі партнера. Ярмарок на Севастопольському бульварі уславився на свій лад, це там інспектор Міністерства фінансів Дюра знайшов блудягу, котра його вбила. Педики, що в очікуванні клієнта прогулювалися перед ігровими автоматами, були набагато цікавіші, ніж їхні колеґи з Монпарнасу: партнери на одну ніч, куці чоловічки з кепськими манерами, нахабні й брутальні, з хрипкими голосами, підступні й злодійкуваті, вони просто шукали нагоди заробити десять франків і повечеряти. А були ще ж і пасивні гомики, сміх та й годі, ніжні й немов би аж шовковисті, з медовими голосами, якимось полиском ув очах, мерехтливим, покірним і розгубленим. Даніель терпіти не міг їхньої упокорености, в них завжди був такий вигляд, наче вони вони визнають перед судом свою провину. Йому хотілося відлупцювати їх, людину, що сама себе засуджує, завжди хочеться принизити, щоб зробити її ще більш винною, щоб геть звести внівеч остатні крихти її гідности. Зазвичай він спирався об стовп і пильно розглядав їх, поки вони, мов павичі, розпускали хвости під лінькуватими, насмішкуватими поглядами своїх молодих коханців. Педики приймали його за поліцейського шпига чи за сутенера якої-небудь «дитинки»: він псував їм усе задоволення.

Даніель зненацька поспішив і наддав кроку: «Ото вже посміюся!» В горлі в нього пересохло, сухе повітря палало довкруг нього. Він більше нічого не бачив, перед очима була пляма, згадка про згусток світла кольору яєчного жовтка, пляма відштовхувала його і притягувала заразом, йому хотілося бачити це огидне світло, та воно ще було далеко, воно висіло поміж низькими стінами, мов запах підземелля. Вулиця Реомюр зникла, розвіялася, перед ним залишалася тільки дистанція з перепонами, людьми: це було наче марення. От тільки у справжніх мареннях Даніель ніколи не сягав кінця вулиці. Він звернув на Севастопольський бульвар, розпечений під безхмарним небом, і збавив кроку. Ярмарок: він уздрів там вивіску, переконався, що обличчя перехожих йому незнайомі, й увійшов.

Це було довге закурене приміщення, що скидалося на кишку, з суворою потворністю брунатних стін і кислим духом складського анґару. Даніель занурився в жовте світло, воно було тут іще нудніше й масніше, ніж зазвичай, світ білого дня пхав його в глибину зали; для Даніеля це було світло морської хвороби: воно нагадувало йому ніч, яку він, конаючи, провів на кораблі, що плив із Палерма: в порожньому машинному відділенні стояла така ж сама жовта імла, часом вона йому снилася, він перелякано кидався зі сну й аж не тямив себе од щастя, що довкола сутінки. Години, котрі він проводив на ярмарку, здавалися йому ритмічним глухим гупанням шатуна.

Попід стінами стояли здоровецькі скриньки на чотирьох ніжках, то були ігрові автомати. Данієлеві всі вони були знайомі: футбольна команда, шістнадцять дерев'яних розфарбованих фіґурок на довгих мідних стержнях, гравці в поло, бляшане авто, яке треба було пускати по матер'яній доріжці поміж полями і будинками, п'ятеро чорних котиків на даху в місячному сяєві, їх збивали п'ятьма пострілами з револьвера, електричний карабін, автомати з шоколадом і парфумами. В глибині зали були три ряди кінопроекторів, назви фільмів виділялися великими чорними літерами: «Молода родина», «Пустотливі покоївки», «Сонячна ванна», «Обірвана шлюбна ніч». Якийсь пан із лорнетом покрадьки підійшов до одного з тих проекторів, укинув двадцять су в шпарину і з незграбною квапливістю прилип до шкляного вічка. Даніель задихався: через цю пилюгу, через цю спекоту, а тут ще з того боку стіни почали розмірено й гучно гупати. Ліворуч він угледів заманку: вбого зодягнені молодики з'юрмилися довкола двометрового манекена неґра-боксера, в котрого посеред живота була шкіряна подушечка і циферблат. Їх було четверо, білявець, рудий і двоє чорнявих, вони познімали свої піджаки, позакасували рукави сорочок на своїх вутлих рученятах і, мов дурнуваті, знай гамселили по тій подушечці. Стрілка на циферблаті показувала силу їхніх ударів. Вони крадькома зиркнули на Даніеля й почали гамселити ще дужче. Даніель грізно подивився на них, аби показати, що вони помилилися, й обернувся до них спиною. Праворуч, біля каси, на світлі, він угледів гінкого молодика з сірим обличчям, на ньому був геть зіжмаканий костюм, спідня сорочка і м'які черевики. Він таки напевне не був педиком, як оті четверо, принаймні здавалося, що він їх не знає, заблукав сюди він випадково, — Даніель голову був ладен заставити, що це так, — і був зайнятий спогляданням механічного крана. Трохи згодом, спокусившись, звичайно, електричною лампою і фотоапаратом «Кодак», що лежали за шклом на купі цукерок,