Читати книгу - "Зорі, що купаються у річці"

— Так. Але не пригощала одразу, а клала мовчки на стіл і вдавала, що забула про неї. Уявляєте, він жодного разу її не поцупив. Ходить, коситься, як вовченя, на той стіл, а не бере, бо змалку вчила не красти. А потім ввечері зізнаюся, що мене пригостили цукеркою і ми ділили її навпіл.

— Ви з’їдали свою половинку при ньому?

— Не вгадали, — жінка так приємно посміхнулася, що Андрію Андрійовичу чомусь захотілося зробити чи сказати ще щось, щоб знову побачити цю посмішку на сумному обличчі. — Я її ховала, щоб знову удати, що мене пригостили.

— А я купував синові найдорожчі цукерки та сміявся, як останній дурень, коли той кидався ними у мене, — зізнався чоловік. — Його дитячі пустощі мені здавалися такими милими.

— Не можна так з дітьми, — серйозно зауважила жінка. — Дітей не обдуриш. Вони душею відчувають, любимо ми їх чи ні.

І Андрій Андрійович сам не зрозумів, як розповів майже все про Стаса. До села доїхали швидко та непомітно як, але жвава розмова про дітей не закінчилася. Людмила запросила його до своєї хати. Після його просторих кімнат з вікнами на пів стіни кімнати Людмили здалися такими маленькими, але в них було так спокійно, так затишно. Андрій Андрійович запам’ятав, як приємно пахли печені пиріжки з домашнім грушевим повидлом, так, як у далекому дитинстві. Коли Людмила була біля нього близько, бо ставила миску з домашніми пиріжками на стіл, він відчув, як її сиве волосся пахне ромашкою. Він звик до запахів, що завади були в його будинку. Він дружини завжди несло так, ніби вона щойно вийшла із салону краси, а цей п'янкий запах ромашки… Він навіть забув, як вона пахне і… раптом згадав.

Йому не хотілося покидати цю затишну кімнату, жінку, що не могла похвалитися вродою, але мала якусь невидиму чарівність, але треба було їхати і він попрощався.

— Візьміть пиріжків на дорогу, — запропонувала вона. Її турбота зачепила чоловіка за живе, але він відмовився. Зараз йому дуже захотілося тих пиріжків. А ще більше він хотів спокою, щирості та надійності, які випромінювала та жінка з села у садибі за зеленим парканом…

Розділ 40(1)

Стас постукав у двері кімнати матері, зайшов. У ніс одразу вдарив запах дорогих парфумів, які були повсюди. Кімната нагадувала крамницю, де на всіх полицях, біля великого, на всю стіну люстерка, на тумбочці біля ліжка рівними рядами були вишикувані всілякі тюбики з кремами та пляшечки з парфумами різних форм та розмірів.

— Мамо, — звернувся Стас до матері, примощуючись біля неї на ліжку. — Мені треба з тобою серйозно поговорити.

— Що трапилося? — жінка перестала розглядати свої розмальовані нігті та перевела погляд на сина. — Ти погано виглядаєш.

— Ще б пак! Сьогодні ходив до студентської їдальні.

— Господи! Ти там, бува, не отруївся?

— Здається, ні, але там такий жах, якби ти знала!

— Антисанітарія?

— Те, що там на кухні живуть таргани, ще не саме страшне. Але ж там продають булочки, якими можна людину вбити, а сосиски… Мамо, там такі сосиски, що я б їх і собаці не дав. Вони гумові!

— Як то?

— А ось так. Одна соя та туалетний папір — і все. А потім купив сік під назвою апельсиновий. І що ж ти думаєш? Там концентрат якийсь, а натуральним навіть не пахне. У мене від нього у животі так гуло!

— Який жах! — сплеснула мати долонями та зробила великі очі. — Навіщо ти туди пішов? Від такого харчування недалеко до виразки шлунку. Ми з батьком тобі завжди говорили, що на їжу не треба шкодувати грошей, бо втратиш здоров’я — за гроші не купиш.

— А за які, вибач мамо, шиші я маю харчуватися? Батько дав мені п’ятдесят доларів і все.

— Що ти говориш? — мати здивувалася. — Я вважала, що він на мене сердиться та поки що не дає грошей. Ходить насуплений та злий, як з ланцюга зірвався.

— Ні, це він мене зненавидів після того, як та дівка спалила мою автівку.

— Але ж ти не винен!

— Він мені не вірить. То де ж мені взяти гроші? Сьогодні після тієї їдальні мене лише знудило, але я не знаю, що буде зі мною завтра. До того ж, я не можу їздити тролейбусом до інституту, бо завжди запізнююсь і приходжу на заняття у м’ятій та брудній сорочці.

— Ні, так далі не піде, — жінка зав’язала пасок халатика та піднялася. — Ходімо до нього поговоримо.

— Сходи сама.

— Підемо разом.

— Я не хочу.

— Чому? Не вдарить же він тебе?

— А хто його знає? — промимрив собі під ніс Стас, але поплівся за матір’ю.

У Андрія Андрійовича після безсонної ночі голова тріщала, як стиглий кавун. Він не міг заснути до ранку, бо проснулися його спогади. А коли забився у тривожному сні, то бачив перед собою худеньку жінку у великих окулярах та її маленькі руки з пульсуючими жилками. На них не було ані манікюру, ані перснів, але він відчував їх невидимий, лагідний та м’який дотик…

— Треба поговорити, — ввійшла дружина із сином та відірвала від спогадів.

— Говоріть, — зітхнув він.

— Ти вже перестав дутися на нас?

— Що потрібно? — запитав Андрій Андрійович, хоча передбачав розмову.

— Стас погано харчується, — почала жінка, бо Стас стояв поруч мовчки та тихо. — Після обіду у студентській їдальні його знудило.

— То виблював би — полегшало б.

— Я поважаю твоє почуття гумору, але зараз нам не до жартів. Чому ти нас зневажаєш?

— Я?! Вас?! — Андрій Андрійович хмикнув. — І в чому це проявилося?

— Ти не виділяєш нам кошти на життя.

— Нічого не даю? А хто ж тоді вас утримує?

— Ми нічого не маємо. У кишенях свище вітер.

— Будинок маєте? Маєте за комунальні послуги борги? Ні. За навчання Стаса заплачено? Так. Холодильник порожній? Ні. Ви взуті, вдягнені? Так. Є ще питання?

— У хлопчика немає грошей на нормальне харчування.

— Звик їсти омарів під соусом, а довелося скуштувати сосиску чи бутерброд? Нічого страшного у цьому немає. Я був студентом і про сосиски міг лише мріяти. Дивіться, зі мною нічого не трапилося. І ти, Стасе, будеш живий. Скільки студентів так харчуються і нічого. Чим ти кращий за них? У тебе не такого кольору кров? Чи ти царського роду?

— Тату, — почав Стас спокійно, бачачи, що батько не дуже налаштований на спокійну розмову. — Я співчуваю тим студентам, бо у них немає такого батька, як ти. Вони не мають вдосталь грошей, щоб повноцінно харчуватися, а ти… У тебе ж є