Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

Черч піднявся, потягнувся і бридко ошкірився на господаря.

Луїс пішов. Він знав, що має вигнати кота, але не міг цього зробити. Зараз він навряд чи зміг би змусити себе доторкнутися до нього.

26

Джад підпалив цигарку сірником, загасив його і викинув у попільничку з ледь помітною рекламою «Джим Бім» на дні.

— Еге ж, про ту місцину мені розповів Стенлі Бучар, — він змовк на хвильку і замислився.

Майже непочаті склянки пива стояли перед ними на вкритому картатою скатертиною кухонному столі. За ними, біля стіни, було прилаштовано залізну діжечку з гасом. Увечері Луїс перекусив зі Стівом у напівпорожньому барі «Беарз Ден» — з’їв «субмарину»[92]. Дуже швидко Луїс зрозумів, що тут, у Мені, нема сенсу замовляти «сандвіч», «бургер» або «бутерброд» — все одно ніхто тебе не зрозуміє. А як попросиш «субмарину» чи «тартинку» — миттєво приймуть за свого і принесуть харч. Трохи перекусивши, Луїс поставився до повернення Черча з більшою терпимістю, та йому все одно зовсім не хотілося повертатися в порожній будинок, у якому котисько міг ховатися, правду кажучи, будь-де.

Норма трохи посиділа з ними. Вона дивилася телевізор і вишивала картину — маленький будиночок на тлі призахідного сонця. Темний силует хреста виднівся на даху. «Це для різдвяного ярмарку», — пояснила вона. Її пальці вправно рухалися, протягуючи голку крізь канву, напнуту на кроснах. Сьогодні артрит фактично не нагадував про себе. Луїс подумав, що це через погоду: було холодно, але сухо. Вона швидко одужала після серцевого нападу і цього вечора, за десять тижнів до того, як її уб’є інсульт, виглядала значно жвавішою і молодшою. Луїс міг навіть розгледіти в ній її дівочі риси.

За чверть до десятої вона побажала всім добраніч і лишила Луїса сам на сам з Джадом. Старий замовк і, здавалося, займався лише розгляданням кілець диму від цигарки — як дитина, що слідкує за обертанням «стовпчика перукаря[93]», аби з’ясувати, де закінчуються смуги.

— Стенні Б., — м’яко промовив Джад. Старий прокліпався і, здавалося, трохи прийшов до тями. — Еге ж, усі в Ладлоу та його околицях — Бакспорті, Проспекті та Оррінгтоні — називали його Стенні Б. Коли вмер мій пес Спот, у 1910-му — я маю на увазі, коли він вперше вмер, — Стенні вже був старим і трохи божевільним. Були тут й інші люди, які знали про могильник мікмаків, та я почув про нього само від Стенні Б. А він бо’ дізнався від свого батька, а той — від діда Стенні. Усе сімейство було чистокровними канадськими жабоїдами.

Джад розсміявся і відпив трохи пива.

— Досі чую, як він кумкав своєю ламаною англійською. Ми з ним стрілися на стайні, яка колись була на трасі № 15 — направду тоді вона звалася дорогою з Бенгора до Бакспорта — якраз на місці заводу «Орінко». Спот ще не був мертвим, але вже дихав на ладан, і батько послав мене купити для ціп’яток корму, яким торгував старий Йоркі. Та нам того корму було треба, як корові сідло: я добре знав, чому батько послав мене туди.

— Він хотів убити собаку?

— Він знав, як сильно я любив Спота, тому вигадав відіслати мене подалі, аби я не видів, як він його вбиватиме. Я домовився про корм, і, поки старий Йоркі його насипав, всівся на точильний камінь і почав рюмсати.

Джад легенько похитав головою, все ще м’яко посміхаючись.

— Дорогою проходив Стенні Б. Одна половина міста вважала його тихим божевільним, а інша — шаленим. Його діду торгував пушиною ще в 1800-х. О, як мя чув, той дідуган їздив від узбережжя до Бенгора й Деррі або ж навіть далеко на південь, до Скоухегана, де торгував хутра. Він мав здровецький фургон, обшитий шкурами, — геть-чисто як у мандрівних лікарів[94]. А ще його мали за доброго християнина — варто було йому лиж добряче хряпнути, як починав торочити про Воскресіння. Се так Стенні розповідав, він любив балакати про свого діду. А ще дід Стенні мав на тілі індіанські татуювання і був певен, що всі індіанці — якого б племені вони не були — і є тим самим загубленим коліном Ізраїлевим, про яке мовиться в Біблії. На його думку, всі індіанці повстали з пекла, але їхня магія працювала (у якийсь дивний збочений спосіб), бо вони водночас були ще й християнами.

Дід Стенні купував свої хутра у мікмаків дуже довго, навіть після того, як більшість траперів давно на це діло плюнули й подалися на Захід. Цей дідуган вів свої справи чесно й завжди загадував правдиву ціну. А до всього ж іще й знав напам’ять усе Святе Письмо. Індіанці дуже любили послухати, як старий говорив з ними словами священників, які прийшли задовго до солдатів та лісорубів.

Запала тиша. Луїс чекав.

— Саме мікмаки й розповіли дідусеві Стенні Б. про той могильник, яким вони більше не користувалися, бо там оселився дух Вендіго. Саме він і зіпсував землю та Болото маленького бога.

Оповіді про Вендіго було, мо’, часто чути на півночі країни. Се була одна з тих історій, яка конче мала в них бути, яко ті наші християнські оповідки, які обов’язково мають бути. Якби Норма вчула те, що я кажу, то крила б мене блюзніром, та дарма — се все правда. Коли зими були особливо холодними й лютими, а їжі до краю бракувало, індіанці півночі забредали в якесь дуже лихе місце. Там вони мерли з голоду… а по тому дещо робили.

— Займалися канібалізмом?

Джад знизав плечима.

— Мо’, і так. Вибирали найстарших і найслабших, аби інші з голодухи не виздихали. Але ж потім вони через це переймалися. От і придумали байку про те, що вночі селищем пройшов Вендіго і торкнув їх, як усі спали. І се саме Вендіго присилував їх скуштувати плоті своїх ближніх.

Луїс кивнув:

— Диявол спокусив, так?

— Точно. Гадаю, що місцеві мікмаки також мусіли піти на се, тож закопували на тому кладовищі кістки всіх, кого з’їдали, — одного чи двох, а мо’, й з дюжину.

— А потім вони вирішили, що то земля зіпсувалася, — пробурмотів Луїс.

— Так от. Виходить Стенні Б. зі стайні з пляшкою віскі, вже