Читати книгу - "Останнє бажання"

— Геральте, — шепнула Каланте.

— Так, королево, ти не помиляєшся. Дуні! Даси мені те, що маєш, а про що не знаєш. Я повернуся до Цинтри через шість років, щоб перевірити, чи було приречення прихильним до мене.

— Паветто, — Дуні широко розплющив очі. — Ти ж не…

— Паветто! — скрикнула Каланте. — Невже ж ти… Чи ти…

Королівна опустила очі та зашарілася. Тоді відповіла.

ГОЛОС РОЗУМУ 5

— Геральте! Гей! Ти тут?

Відьми́н підвів голову з-над пожовклих шорстких сторінок «Історії світу» Родеріка де Новембра — цікавого, хоч дещо суперечливого творіння, яке Геральт вивчав відучора.

— Тут. Що сталося, Неннеке? Я тобі потрібен?

— До тебе гості.

— Знову? Хто цього разу? Герцог Еревард власною персоною?

— Ні. На цей раз — Горицвіт, твій друзяка, той приплентач, нероба і трутень, цей жрець мистецтва, ясна і промениста зоря балади та любовного вірша. Як завжди, осяяний славою, надутий, наче свиняче пузо, та ще й смердить пивом. Хочеш його бачити?

— Авжеж. Він же мій приятель.

Неннеке пирхнула, стенула плечима.

— Не розумію я цієї приязні. Він — твоя цілковита протилежність.

— Протилежності притягуються.

— Очевидно. О, маєш, уже йде, — показала жриця рухом голови. — Твій знаменитий поет.

— Він справді знаменитий поет, Неннеке. Ти ж не казатимеш, що не чула його балад.

— Чула, — скривилася жриця. — Аякже. Що ж, я на цьому не розуміюся, може, й правда, що вміння вільно перестрибувати від зворушливої лірики до найпаскуднішого плюгавства — це і є талант. Годі про це. Вибач, але я не складу вам компанії. Не маю сьогодні настрою ні на його поезію, ні на його вульгарні жарти.

З коридору долинув сріблястий сміх і дзенькіт лютні. На порозі бібліотеки виріс Горицвіт у фіалковому кубраку з мереживними манжетами і капелюшку набакир. Забачивши Неннеке, трубадур уклонився підкреслено низько, замітаючи долівку прип’ятим до капелюшка чаплиним пером.

— Моє глибоке шанування, превелебна матінко, — придуркувато забелькотів поет. — Слава Великій Мелітеле та її жрицям, скарбницям цноти і премудрості…

— Припини варнякати, Горицвіте, — порскнула Неннеке. — І не звертайся до мене «матінко». Мене тіпає від жаху на саму лиш думку про те, що ти міг би бути моїм сином.

Жриця крутнулася на п’ятах і вийшла, шурхочучи ризою, яка воліклася по підлозі. Горицвіт, кривляючись, удав поклін.

— Анітрохи не змінилася, — безтурботно промовив трубадур. — Далі зовсім не розуміє жартів. Розприндилася на мене, бо я, коли приїхав, побалакав хвилинку з воротаркою, премилою білявочкою з довгими віями, з дівочою косою, що сягала зграбної дупці, яку гріх було б не вщипнути. То я й ущипнув, а Неннеке, яка власне надійшла… Ет, що там. Здоров, Геральте.

— Здоров, Горицвіте. Звідки ти знав, що я тут?

Поет випростався, підсмикнув штани.

— Я був у Визимі, — сказав трубадур. — Почув про стригу, довідався, що тебе поранено. Зметикував, куди б ти міг поїхати на лікування. Ти вже здоровий, як бачу?

— Добре бачиш. Але спробуй пояснити це Неннеке. Сідай, побалакаємо.

Горицвіт сів, заглянув у книгу, що лежала на пюпітрі.

— Історія? — усміхнувся поет. — Родерік де Новембер? Читав, читав. Під час навчання в Оксенфуртській академії історія займала друге місце серед моїх улюблених предметів.

— А перше?..

— Географія, — серйозно повідомив поет. — Атлас світу був більший і за ним легше було заховати плящину горілки.

Геральт сухо засміявся, встав, вийняв з полиці «Таємниці магії та алхімії» Луніні й Тирсса і витягнув на світ Божий пузату, обплетену соломою посудину, що досі ховалася за товстим томищем.

— Ого, — явно звеселів бард. — Мудрість і натхнення, як бачу, й далі ховаються у книгозбірнях. Ооох! Оце мені до смаку! На сливках, еге ж? Так, оце й називається алхімією. Це ж і є той філософський камінь, який дійсно вартий пошуків. Твоє здоров’я, брате. Ооох, міцна, як зараза!

— Що тебе сюди привело? — Геральт узяв пляшку з рук поета, ковтнув і закашлявся, розтираючи забинтовану шию. — Куди прямуєш?

— Нікуди. Тобто — міг би податися туди, куди й ти. Міг би скласти тобі компанію. Думаєш ще довго тут бути?

— Ні. Місцевий герцог дав зрозуміти, що я не є бажаним гостем у його володіннях.

— Еревард? — Горицвіт знав усіх королів, князів, володарів і сеньйорів від Яруги аж до Драконових гір. — Плюнь на нього. Він не зважиться заїдатися з Неннеке, з богинею Мелітеле. Люди б йому за таке замок з димом пустили.

— Не хочу неприємностей. Я вже й так задовго тут сиджу. Їду на південь, Горицвіте. Далеко на південь. Тут нема для мене роботи. Цивілізація. На біса тут комусь здався відьми́н? Коли питаю про якусь роботу, всі витріщаються на мене, як на божевільного.

— Ет, вигадуєш. Яка там цивілізація? Я переправився через Буйну тиждень тому, а їдучи краєм наслухався різних оповідей. Тут мусять бути водяники, ресбаладизи, емпузи, літавці — всеможливе паскудство. Ти мусиш мати роботи по вуха.

— Оповідки я теж чував. Половина з них або вигадана, або перебільшена. Ні, Горицвіте. Світ змінюється. Щось закінчується.

Поет потягнув ковток із пляшки, примружив очі й важко зітхнув.

— Знову починаєш оплакувати свою сумну відьми́нську доленьку? Та ще й філософствувати? Бачу згубні наслідки читання невідповідних книг. Бо до того, що світ змінюється, додумався навіть старий пердун Родерік де Новембер. Мінливість світу — це, між іншим, єдина теза з його трактату, з якою можна беззаперечно погодитися. Але теза ця не настільки нова, щоб ти мене отут нею частував, роблячи при цьому міну мислителя, яка тобі абсолютно не до лиця.

Геральт, замість відповісти, ковтнув із пляшки.

— Так, так, — знову зітхнув Горицвіт. — Світ змінюється, сонце заходить, а горілка закінчується. Що ще закінчується, як гадаєш? Ти ж казав щось про кінець, філософе.

— Наведу тобі пару прикладів, — промовив Геральт після хвилинного мовчання. — З останніх двох місяців, проведених на тому березі Буйни. Якогось дня під’їжджаю, бачу — міст. Під мостом сидить троль, вимагає плату в кожного, хто проходить. Хто відмовляє — тому перебиває ногу, часом обидві. Йду отже до війта, скільки дасте, питаю, за того троля? Війт аж рота роззявив від здивування. Як то, питає, а хто міст буде лагодити, як троля не стане? Троль дбає про міст, постійно його рихтує в поті чола, і на совість, як виглядає. Дешевше виходить платити йому мито. Тож їду далі, гульк — вилохвістка. Невелика, з п’ять аршин від кінчика носа до кінчика хвоста. Летить, несе в кігтях вівцю. Їду до села, скільки, питаю, заплатите за зміюку. Селяни на коліна, не треба, кричать, то улюблений дракон наймолодшої доньки нашого барона, як йому луска