Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Місто біля моря 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто біля моря"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Місто біля моря" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 119
Перейти на сторінку:
ціле літо купатися — і ще не в такий шторм попливемо. До того маяка доберемося, що ген на косі!

— Сказав теж! До того маяка верстов з десять, мабуть, — зауважив я невпевнено.

— А добре, справді, що ми біля самого моря влаштувалися! — ледве встигаючи за нами, сказав Петро. — Подумайте, як це здорово: вранці побігли разом на берег — і бух-бух у море! А потім — на завод. І вмиватися не треба. Пожаліє Тиктор, що відколовся від нашої компанії!

— Ой, не кажи гоп, Петре, поки не перескочиш! — сказав я, згадуючи слова візника про безробітних, яких багато в місті. — «І бух-бух у море!» Не пробухайся, гляди! Ще невідомо, як нас зустрінуть на заводі.

— А як можуть зустріти! Дивно! — здивувався Бобир. — У нас же путівки!

— Нема чого гадати по-пустому! — скомандував я. — Швидше давай ходімо! — І зразу ж спіймав себе на тому, що перед очима у мене маячить оця дівчина у квітчастому халатику. Смілива дівчина!

Як виробити ковкий чавун

Стало зрозуміло, що завод уже близько, коли до нас донісся запах курного вугілля. Так само пахло в нашій, фабзавучній, кузні.

Десь поблизу сопів двигун. Вуличка, обсаджена вздовж тротуарів жовтими акаціями, упиралась в іншу, яка лежала перпендикулярно. Ми звернули в цю нову вуличку і одразу ж за рогом побачили, що вона вся перегороджена високим стулчастим парканом із зелених брусків. У центрі паркана були такі ж стулчасті ворота. Над ними висіла красива півкругла вивіска із залізних літер, прикріплених до дротяної сітки:

МАШИНОБУДІВНИЙ ЗАВОД імені лейтенанта П. П. ШМІДТА

У ту хвилину, як ми стояли на розі, біля стіни заводу, ворота несподівано відчинились, і звідти, з заводської території, виїхала ціла валка жаток-самоскидок. Візники, поганяючи коней, сиділи збоку, на пружинних сидіннях. Схожі на крила маленьких вітрячків, граблі були виключені і не рухалися. Жатки проїжджали новенькі, як видно, щойно пофарбовані чорною і червоною емалевою фарбою.

Слухаючи, як торохтять на вкритому жорстким діабазом бруку широкі чавунні колеса жаток, бачачи, як підстрибують на вигнутих сидіннях загорілі візники в брезентових куртках, я мимоволі згадав далекий прикордонний радгосп над Дністром, в якому довелося мені працювати три роки тому. Ось такими ж приблизно жатками збирали там радгоспну пшеницю.

Але ті, радгоспні, жатки були старі, розхитані, з іноземними написами, вони дісталися радгоспові ще від панської економії. А ці, перед нами, були новенькі, радянські. Хоч сонце ховалося ще в хмарах, але вони блищали. Широкі їх полички вилискували. Гострі ножі ходили зараз вхолосту, як у машинці для стрижки волосся, і відчувалось: попади їм назустріч колоски пшениці або жита — зони враз перегризуть їх і покладуть без зусиль перший шар колосся рівною борозенкою на просторий і гладенький щит.

— Тут такі машини роблять? — сказав захоплено Петро. — Дивись, деталей скільки! Це не наші соломорізки!

— Звичайно, тут. Дивись, он напис. — І гострозорий Бобир показав Маремусі на боці жатки фабричну марку: «УТСМ. Машинобудівний завод імені лейтенанта П. П. Шмідта».

— А що значить «УТСМ»? — не заспокоювався Петро. — Це, мабуть, станція, куди їх відправляють.

— Який недогадливий! — сказав я, пригадавши цей же напис у наших путівках. — «УТСМ» означає: «Український трест сільськогосподарського машинобудування».

— Які машини! — захоплювався Бобир. — Зібрати їх не легко! Це складніше, аніж мотор мотоциклетки! Здорово, що нас сюди відрядили!..

Вахтер послав нас до маленького одноповерхового будинку в глибині заводського двору. Ми спинились нерішуче перед дверима, оббитими чорною клейонкою. На дверях було написано: «Відділ робочої сили».

— Хто ж буде говорити? — спитав Бобир, оглядаючи нас. Видно було, що в цю рішучу хвилину він хвилювався.

— Василь — наш бригадир, він нехай і говорить, — квапливо буркнув Маремуха.

— Давайте путівки! — сказав я.

У довгій кімнаті з низенькою стелею тріскотіла машинка. Біля завитої білявої друкарки, жуючи в зубах цигарку, стояв, диктуючи, високий юнак у картатому сірому костюмі. Волосся його було напомаджене. Одразу кинулись у вічі його величезні черевики лимонного кольору з довгими гострими носами. Чорний галстук у твердому комірці його накрохмаленої сорочки був зав’язаний бантиком. Брюки на парубкові модні, в дудочку, старанно випрасувані і короткі — вище щиколотки. «От піжон!» — подумав, певно, не один я, настроюючись підозріло до цього нафранченого юнака.

— «… Таким чином, контингент робітників заводу поступово зростає», — диктував крізь зуби напомаджений юнак друкарці і, побачивши мене, здивовано спитав: — У якій справі?

— Здрастуйте! — Я підійшов до франта ближче. — Ось! — і подав йому путівки.

Він нахмурився, вийняв з рота пожовану цигарку, мовчки прочитав одну за одною всі путівки і, повертаючи їх мені, сказав глухим баском:

— Аут!

— Що таке? — перепитав я.

— Не потрібно, — з презирливим виразом обличчя відповів франт.

— Нам їх у школі видали. Від ВРНГ, — швидко заторохтів Бобир.

— Я письменний, — скоса глянувши на Бобиря, сказав юнак у «дудочках». — Повторюю: робітники даних кваліфікацій нам не потрібні.

— Але ж ми відряджені на ваш завод, товаришу! — сказав я, дивлячись просто в сірі очі франта.

— А я вас не запрошував! — І він, як у театрі, розвів руками. — Які можуть бути претензії, дивно! До того ж півгодини тому я прийняв на завод уже одного вашого випускника… Леокадіє Андріївно, як прізвище того блондина? Ну, того, що ви сказали, схожий на вашого знайомого товариша Крючкова.

— Тиктор, Яків Денисович! — заглянувши в якийсь папірець, в’яло відповіла друкарка. — І не на мого знайомого, а на донського козака Кузьму Крючкова. — Сказавши це, друкарка одвернулася від франта і нудьгуючим поглядом подивилась у вікно.

— Бачите. Було одне місце — Тиктора прийняв. І, до речі сказати, на свій страх і риск прийняв, бо, коли про це довідається міська біржа праці, мені можуть добру нахлобучку зробити! Своїх, місцевих, на черзі вистачає. Навіть футболісти є… От! А вас, молоді люди, на жаль… На жаль! — І франт знову розвів руками.

— Ми ж п’яті розряди маємо! — вигукнув Петро. — Стільки вчилися…

— Знаю і розумію, — обірвав Петра франт і викинув у кватирку недокурок. — Сам походжу з робітничого сословія і цілком розумію ваше скрутне становище, але цілковитий апсайт!

Зворушений співчутливим тоном, який вчувся в словах франта, я спитав:

— Що ж нам робити?

Знизуючи плечима, він сказав:

— Їдьте у Харків. Ніч їзди. Нехай ВРНГ вас перевідрядить на інші заводи. В Донбас, чи що. Вам же все одно.

— Що значить «все одно»? — обурився Маремуха. — Звідки у нас гроші ще й у Харків їхати? Ми на останню стипендію сюди сяк-так добрались.

— А я тут ні при чому, — сказав франт і подивився у вікно, видно бажаючи, щоб ця

1 ... 41 42 43 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто біля моря"