Читати книгу - "Адюльтер"

Я дивлюся у вікно на місто, майже неспроможна думати, лише чекаючи, поки промине час і ми зможемо непомітно вийти, не викликавши підозр.

— Тебе!

— Мене?

— Любове моя, він кличе тебе!

Даріус справді кликав мене на сцену, а я нічого не чула. Атож, він уже розпочав свою програму з екс-президентом Швейцарії, щоб поговорити з ним про права людини. Але я не така вже важлива особа. Я не уявляла собі, про що тут може бути розмова, тому не знаю, що сказати.

Але Даріус подав знак. Усі подивилися на мене, усміхаючись. Я пішла до нього, уже зосередившись і потай щаслива, бо Маріанну не покликали й не покличуть. Жакоба теж. І це свідчить про те, що ніч буде приємною й не перевантаженою політичними дискусіями.

Я піднялася на імпровізовану сцену, — насправді це сходи, які з’єднують два простори зали на вершині телевізійної вежі, — поцілувала Даріуса й розповіла якусь абсолютно нецікаву історію з часів, коли почала працювати в програмі. Чоловіки й далі полювали на жінок, поглядаючи то на тих, то на тих. Найближчі вдавали, ніби їм цікаво те, що я розповідаю. Я не відривала погляду від свого чоловіка; кожен, хто говорить на публіці, шукає когось, хто правив би йому за опору.

Посеред свого монологу я побачила те, чого ніяк не могло бути: Жакоб і Маріанна Кеніг стояли біля мого чоловіка. Усе це сталося менш як за дві хвилини, за той час, поки я підіймалася на сцену й почала говорити, що примусило офіціантів снувати між гостями, а більшу частину запрошених відвести погляди від сцени в пошуках чогось цікавішого.

Я закінчую свій монолог якомога швидше. Гості аплодують. Даріус винагороджує мене поцілунком. Я намагаюся проштовхатися до свого чоловіка й до подружжя Кенігів, але мені перешкоджають люди, що хвалять мене за ті речі, яких я не говорила, стверджують, що виступила я чудово, кажуть, що були в захваті від моїх статей про шаманство, пропонують мені інші теми, дають свої візитівки, пропонують себе як надзвичайно цікаві джерела для інтерв’ю. Усе це забирає в мене хвилин десять. Коли я закінчила розмови й наблизилася до місця, де стояла, коли мене викликали на сцену, усі троє зустріли мене усмішками. Вони заходилися хвалити мене, сказали, що ніхто не вміє так добре говорити на публіці, а чоловік мені повідомив:

— Скажи їм, що ти стомилася, а наші діти залишилися з нянькою, бо пані Кеніг наполягає, щоб ми разом повечеряли.

— Саме так. Сподіваюся, ніхто з нас досі не вечеряв, чи не так? — сказала Маріанна.

Жакоб відповів штучною усмішкою, що ніби приклеїлася до його обличчя, і погодився, як баран, якого хочуть повести до різника.

За якусь коротку мить тисячі виправдань пролетіли крізь мою голову. Але навіщо відмовлятися? Я мала добру порцію кокаїну, що могла бути використана в будь-яку мить, і не було кращої нагоди, ніж ця, аби з’ясувати, варто мені чи не варто реалізувати свій план.

Крім того, мене опанувала смертельна цікавість подивитися, як відбуватиметься ця вечеря.

— Із великим задоволенням, пані Кеніг.

Маріанна вибрала ресторан готелю «Збройний», не виявивши великої оригінальності, бо саме туди зазвичай усі водять чужоземних гостей. Сир фондю там чудовий, обслуга намагається говорити всіма можливими мовами, розташований він у самому серці стародавнього міста… Але для тих, хто живе в Женеві, він не пропонує нічого нового.

Ми увійшли за подружжям Кеніг. Жакоб затримався зовні, вирішивши потерпіти холод, але не труїти нас сигаретним димом. Маріанна увійшла першою. Вона запропонувала, щоб мій чоловік також увійшов і склав їй компанію, поки я зачекаю, коли пан Кеніг докурить свою сигарету. Він сказав, що ліпше зробити навпаки, але я наполягла — було б негарним тоном дозволити двом жінкам сидіти самим за столом, хай навіть протягом кількох хвилин.

— Запрошення для мене було також несподіваним, — сказав Жакоб, коли мій чоловік увійшов до ресторану.

Я намагалася поводитися так, ніби ніякої проблеми для мене не було. Він почувається винним? Стурбований можливим закінченням свого нещасливого шлюбу (з цією мегерою, зробленою з криги, — хотілося мені додати)?

— Не про це йдеться. Річ у тому…

Нашу розмову урвала мегера. З диявольською усмішкою вона привітала мене (знову!) трьома традиційними поцілунками й наказала чоловікові погасити сигарету, бо нам уже час увійти. Я прочитала між рядками: підозрюю, ви двоє щось там собі задумуєте, але, як бачите, я жінка досвідчена, набагато досвідченіша, ніж ви вважаєте.

Ми замовили звичні страви — сири фондю й раклет. Мій чоловік сказав, що йому набридло їсти сир, і вибрав інше — ковбасу, яку ми завжди пропонуємо гостям. І вино, яке Жакоб не дегустує, а лише трохи надпиває й схвально киває головою, — він лише по-дурному намагався вразити мене, коли ми з ним були в ресторані вперше. Поки чекали замовлені страви й говорили всілякі люб’язності, ми допили першу пляшку, яку негайно замінили другою. Я попросила чоловіка, щоб він більше не пив, бо нам знову доведеться залишити автомобіль тут і ми затримаємося довше, ніж минулого разу.

Принесли страви. Відкоркували третю пляшку вина. Розмова, пересипана люб’язностями, тривала: ми говорили про рутинні справи Державної ради, я вислухала кілька похвал за мої статті про стрес («досить незвичайний абордаж»), про те, чи справді ціни на нерухомість упадуть, оскільки банківські таємниці скасовують, а з ними зникнуть і тисячі банкірів, що переселяться в Сінгапур або Дубаї, де ми збираємося провести свята наприкінці року.

Я чекала, коли бик вибіжить на арену. Але він довго не вибігав, і я втратила пильність. Випила трохи більше, ніж мені було треба, розслабилася, розвеселилася, і саме в цю мить двері загону з биками розчахнулися.

— Нещодавно я сперечалася з друзями про ідіотське почуття, яке ми називаємо ревнощами, — сказала Маріанна Кеніг. — А що ви про це думаєте?

Що ми думаємо про те, про що ніхто не розмовляє під час такої вечері, як ця? Мегера зуміла знайти слушну фразу. Либонь, вона думала про це протягом усього дня. Вона назвала ревнощі «ідіотським почуттям» із наміром зробити мене відкритішою й вразливішою.

— У дитинстві я бачив жахливі сцени ревнощів