Читати книгу - "Борва мечів"

«Він каже розумно, так» — подумала Дані, — «але ж…»

— За віщо я купуватиму тисячу вояків-невільників? З цінних речей я маю лише корону, подаровану Турмаліновим Братством.

— Дракони — не менший скарб і диво у Астапорі, ніж у Карфі. Може, станеться так, що невільникарі засиплють вас подарунками, як карфійці. А якщо ні… на цих кораблях є трохи більше, ніж ваші дотракійці з кіньми. Я на власні очі бачив безліч різноманітного карфійського краму: сувої шовку і оберемки тигрових шкур, бурштин і різьблений нефрит, шапран, миро… Невільники, ваша милосте, дешеві, а тигрові шкури коштують чимало.

— Але ті тигрові шкури належать Іліріо, — заперечила Дані.

— Іліріо — вірний друг домові Таргарієн.

— Тим паче не варто красти його добро.

— Навіщо потрібні багаті друзі, якщо їхні багатства не служать вашій меті, моя королево? Магістрат Іліріо буде другим Цзаро Чжуаном Даксосом, хіба що з чотирма підборіддями, якщо вам відмовить. Його відданість вашій справі — якщо вона справжня, а не облудна — не дозволить йому сердитися на вас за три посудини різного мотлоху. Немає кращого застосування для його тигрових шкур, ніж купити вам серце майбутнього війська.

«А й справді.» Дані відчула дивне піднесення.

— Але ж у такому далекому поході на нас чигатиме безліч небезпек…

— На морі їх теж удосталь. Південними морями нишпорять пірати і грабіжники усіх кольорів, а північніше від Валірії у Димливому морі живуть страшні гемони. Наступний шторм може розкидати нас на всі боки, або й потопити, з безодні може випливти кракен і затягти кораблі під воду… або знову припиниться вітер, і ми помремо від спраги, марно чекаючи на його повернення. У поході суходолом є свої небезпеки, моя королево, але вони аж ніяк не страшніші за ці.

— А що як капітан Гролео відмовиться повернути? А що зроблять Арстан і Могутній Бельвас?

Пан Джораг підвівся і відказав:

— То може, час уже не мучити себе запитаннями, а взнати відповідь?

— Так! — вирішила вона. — Саме так я і вчиню!

Дані відкинула ковдру і схопилася з лави.

— Негайно піду до капітана і накажу пливти до Астапору!

Вона схилилася над скринею, відкинула ляду і схопила перше вбрання, що трапилося до рук — вільні шальвари піщаного шовку.

— Ану дайте-но мені мій пас із блях, — наказала вона Джорагові, натягуючи штани на стегна. — І лейбика…

Вона не доказала, бо обернулася до пана Джорага, і саме цієї миті він її обійняв.

— Ой, — тільки й спромоглася вимовити Дані. А тоді лицар пригорнув її до себе і притиснув свої вуста до її. Він пахкотів сіллю, потом, вичиненою шкірою. Джораг тримав її так міцно, що залізні нюти на лицарському кубраку вп’ялися їй у груди. Одна рука обіймала її за плечі, інша ковзнула спиною нижче, до попереку і стегон. Вуста наче самі собою відкрилися під його язиком. «Бородою коле» — подумала вона, — «але цілує солодко». Дотракійці борід не мали — самі лише довгі вуса. І цілував її раніше тільки хал Дрого. «Не варто йому так чинити. Я його королева, а не його коханка.»

Поцілунок був довгий, хоч Дані й не сказала б, скільки часу він тривав насправді. Коли пан Джораг нарешті її пустив, вона ступила швидкий крок назад.

— Ви… ви не мали б…

— Я не мав би чекати так довго, — скінчив він за неї. — Я мав би поцілувати вас ще у Карфі, ба навіть у Ваес Толорро. Я мав би цілувати вас у Червоній пустелі, щодня і щоночі. Ви ж народжені для поцілунків — частих, палких і жагучих.

Очі він не відводив від її грудей. Дані прикрила їх руками, щоб соски її не зрадили.

— Я… вам не личить! Я — ваша королева!

— Так, моя королева, — погодився він, — а ще найхоробріша, наймиліша та найвродливіша жінка з усіх, яких я бачив. Даянерис…

— Ваша милість!

— Ваша милість, — покірно повторив Джораг, — але ж дракон має три голови, пам’ятаєте? Ви ще дивувалися, що це означає, відколи почули від ворожбитів у Палаці Праху. Ось вам і тлумачення: Балеріон, Мераксес, Вхагар з вершниками Аегоном, Раеніс та Візеньєю. Триголовий дракон дому Таргарієн — троє драконів і троє наїзників на них.

— Так, — кивнула Дані, — але ж мої брати мертві.

— Раеніс та Візенья були не тільки сестрами, але й дружинами Аегона. Ви не маєте братів, але можете брати чоловіків. А я кажу вам правдиво, Дані: немає у світі чоловіка вірнішого та відданішого вам, ніж я.

Бран I

Гребінь витикався з землі навскіс і раптово, наче довга складка з каменю й землі у подобі пазура. До низу його схилів ще тулилися дерева — сосни, ясени та глід — але вище земля була гола, і верхівка гребеня гостро вирізнялася на тлі хмарного неба.

Він відчував, що високий камінь кличе його. І побіг догори — спершу потрусив легесенько, потім ринув вище та дедалі швидше. Сильні ноги стрімко долали схил. Птахи з переляку пурхали з гілок у повітря, коли він мчав мимо, відчайдушно плескали крилами та розчепірювали пазурі, намагаючись якнайшвидше дістатися безпечних небес. Він чув зітхання вітру серед листя, цокотіння білок одна до одної, ба навіть падіння шишок на лісову підстилку. Навколишні пахощі співали йому пісню — гучну пісню, що наповнювала увесь ласкавий зелений світ. Дрібні камінці летіли з-під його лап, коли він долав останні кілька аршинів до верхівки гребеня. Сонце висіло над високими соснами велетенською червоною кулею, а під ним, скільки бачили очі й нюхав ніс, тягнулися дерева та пагорби. Угорі темною плямою проти рожевого неба кружляв шуліка.

«Принц.» Людський голос раптом виник у нього в голові, але відрази не викликав. «Принц зеленого світу, князь вовчої пущі.» Він був дужий, швидкий, хижий та лютий, і усе, що жило у доброму зеленому світі, мусило його боятися.

Далеко нижче, коло самого підніжжя лісу, крізь дерева позначився якийсь рух. Щось сіре з’явилося на мить і зникло знову, але цього вистачило, щоб нашорошити йому вуха. Далеко внизу коло стрімкого зеленого потічка хутко