Читати книгу - "Борва мечів"

Він колись сам теж мав зграю. Їх у зграї було п’ятеро, а шостий був інакший і тримався осторонь. Десь усередині лунали звуки, якими люди позначили їх, щоб не плутати. Але він знав і пам’ятав своїх братів і сестер не за тими звуками, а за їхніми запахами. Майже однаковими запахами однієї зграї, одного поносу. Та водночас і різними теж.

Принц відчував, що його сердитий брат з палаючими зеленими очима десь поблизу, хоча й не бачив його вже багато полювань. Утім, із кожним заходом сонця брат опинявся усе далі й далі, а крім нього, більше нікого не лишилося. Інші розсіялися широким світом, наче листя під шаленим вітром. Іноді він відчував їх так, наче вони й досі були поруч, лише сховалися з очей за каменем або купкою дерев. Не міг унюхати, не міг почути виття уночі, але спиною відчував присутність усіх… крім однієї сестри, яку вони втратили. Коли він її згадував, то з суму опускав хвоста. «Нас тепер четверо, а не п’ятеро. Четверо і ще один — білий без голосу.»

Ці ліси належали їм — снігові схили, кам’янисті пагорби, великі зелені сосни та золотолисті дуби, швидкі струмки, блакитні озера, помережані пальцями білої памороззі. Але сестра його залишила пущу заради печер посеред людського каміння, де владарювали інші мисливці. А з тих печер важко було знайти стежку назад. Вовчий принц про це пам’ятав.

І раптом вітер змінився.

«Олень, страх і кров.» Пахощі здобичі збудили у ньому голод. Принц знову нюхнув повітря, обернувся і ринув гребенем хребта, розтуливши щелепи. Дальній бік хребта був крутіший, ніж той, яким він збіг нагору, але принц упевнено долав міцними лапами камені, корені й гниле листя — додолу схилом, крізь дерева, довгими стрибками понад землею. Пахощі вели його уперед, змушуючи прискорювати крок.

Олениха вже впала і вмирала, коли він досяг її, оточеної кільцем з восьми своїх малих сірих родичів. Ватажки зграї вже почали харчуватися — спершу самець, а потім його самиця — по черзі видираючи шматки плоті зі скривавленого черева здобичі. Усі інші терпляче чекали — за винятком «хвоста» зграї, що сторожко бігав колом за кілька кроків від інших, підібгавши власного хвоста під себе. Він їстиме останнім — те, що йому лишать брати.

Принц наближався з-під вітру, тому вони його не унюхали, доки він не скочив на повалену колоду за шість кроків від оленихи. «Хвіст» помітив принца першим, жалібно заскиглив і сахнувся геть. Його брати по зграї обернулися на звук і з гиркотом вишкірили зуби — усі, крім самця-ватажка та його самиці.

Лютововк відповів на їхнє гиркотіння довгим низьким застережливим гарчанням і показав власні зуби. На його боці проти родичів був і зріст, і вага: удвічі більші за кощавого «хвоста», у півтора рази — від двох ватажків. Він стрибнув просто у гущу зграї, і троє миттю втекли, розчинилися у кущах. Але один кинувся у бійку, клацаючи зубами. Принц сміливо зустрів напад, ухопив ногу вовка зубами і відкинув його убік. Той завищав і зашкутильгав геть.

І ось перед ним лишився тільки ватажок — великий сірий самець із писком, щойно скривавленим у м’якому череві здобичі. На писку виднілася й біла сивина — вовк був старий. Але коли він розтулив щелепи, з-поміж зубів потекла червона слина.

«Він не знає страху» — подумав принц, — «так само, як я». Бій обіцяв бути добрим. Вони кинулися один на одного.

Билися вовки довго: качалися корінням, камінням, впалим листям, розкиданими оленячими нутрощами, шматували один одного зубами та кігтями, розчіплялися, кружляли навколо, кидалися у бійку знову. Принц був більший та сильніший, але родич мав свою зграю. Самиця нишпорила поблизу, нюхала й бурчала; коли ж її самець відстрибував скривавлений, то підсовувалася сама, обороняючи його. Час від часу в бійку втручалися інші вовки: намагалися вкусити ногу або вухо, коли принц дивився у інший бік. Один розсердив його так, що принц крутнувся вихором чорної люті й вирвав нападникові горлянку; решта зграї більше до нього не потикалася.

Нарешті, коли крізь зелене й золоте гілля вже просякало останнє червоне світло дня, старий вовк ліг утомлено у грязюку і перекотився на спину, показуючи горло та живіт. То був знак покори.

Принц понюхав його і вилизав кров з хутра та пораненої плоті. Коли старий вовк тихенько заскиглив, лютововк відвернувся геть. Він був дуже голодний, і на нього чекала тепер уже його здобич.

— Ходор.

Від раптового звуку він спинився і загарчав. Вовки роздивлялися його зелено-жовтими очима, яскравими у останньому західному сонці. Ніхто з них нічого не чув. То був дивний вітер, який шумів тільки у його вухах. Принц занурив щелепи у живіт оленя і вирвав шмат м’яса.

— Ходор-ходор.

«Ні» — подумав він. — «Ні, не хочу.» То була думка хлопчика, вже не лютововка. Ліс темнів навколо, аж поки не лишив самі бляклі тіні дерев і блиск очей родичів. Крізь ті очі, позаду них він роздивився вишкір на великому обличчі, кам’яне склепіння зі стінами, поплямованими салітрою. Теплий насичений смак крові танув на язику. «Ні, не треба, я ж хочу їсти, я хочу, я хочу…»

— Ходор-ходор-ходор-ходор-ходор, — наспівував собі Ходор, трусячи його легенько за плечі — вперед-назад, вперед-назад. Він намагався бути ласкавим, як завше, але ж мав сажінь зросту і стільки сили, що й сам її не розумів. Бранові зуби аж застукотіли від струсу.

— Ні! — заволав Бран сердито. — Облиш мене, Ходоре! Я вже тут, я тут!

Ходор припинив трусити, дивлячись зачудовано.

— Ходор?

Ліс із вовками зовсім пропав з очей. Бран повернувся у вогкий підвал стародавньої сторожової вежі, занедбаної, мабуть, із тисячу років. Та її вже й вежею ніхто б не назвав. Навіть обвалене і розкидане каміння так заросло мохом і плющем, що помітити його можна було, тільки стоячи зверху. «Розваль-Вежею» нарік це місце Бран, але Мейра таки примудрилася відшукати шлях до підвалу.

— Тебе не було надто довго.

Йоджен Троск мав тринадцять років від народження, а відтак був на якихось чотири роки старший від Брана і не надто вищий, хіба що на вершок чи два. Зате він умів розмовляти поважно і вагомо, від чого здавався старшим та мудрішим, ніж насправді. Стара Мамка у Зимосічі за це