Читати книгу - "Садівник з Очакова"

— Яку роботу? — неголосно розсміялася Валя. — В мене освіта — вісім класів. Я коли закохалася у нього в восьмому, більше вчитися не змогла! Така пристрасть! Добре, що батько з війни безруким повернувся, бо ж, напевно, ременем би знівечив! Він матері ще до війни офіцерським ременем лікоть перебив!

— Батьки також в Очакові живуть? — запитав Ігор.

— Поховані тут, на цвинтарі.

Ігор зняв дротик і труснув пляшкою. Корок, бахнувши, злетів у небо. Ігор наповнив піною обидві склянки і вправно затиснув шийку пляшки великим пальцем правої руки, залишивши міліметровий отвір, щоб тихенько випускати газ. Лівою рукою подав склянку Валі, взяв свою.

— За тебе! — Ігор схилився над обличчям Валі, зазираючи їй в очі.

— І що ж ти в мені таке знайшов? — вона грайливо повела плечем, піднесла склянку до уст, відпила.

Ігор потримав у роті іскристе шампанське, потім ковтнув. «І що я в ній таке знайшов?» — подумав її голосом, ніби ще раз прослухав магнітофонний запис.

— Чому ви на мене так дивитеся? — запитала вже не грайливо, а ледь напружено Валя.

— Ми ж домовились на «ти» розмовляти, — сказав, усміхаючись, Ігор.

— Тоді п’ємо на брудершафт! — засміялася Валя.

Випили.

Ігор зняв палець з шийки пляшки — газ вже не виходив, і піни більше не було. «Вкрутив» пляшку дном у пісок. Стягнув чоботи, зняв шкарпетки, спробував закатати галіфе. Зайшов по кісточки у воду.

— Вода нехолодна! — промовив здивовано.

— Звичайно, не холодна, — сказала Валя. — Хлопчаки ще місяці два купатися будуть!

— А дівчатка? — зі смішком у голосі запитав Ігор.

— Ті, які сміливіші, також!

— А ти з тих, які сміливіші? Чи з других?

— Ті, які мало вчилися, завжди сміливіші від тих, які з університету вийшли!

— Це особистим досвідом перевірено?

— Налий краще ще шампанського! — попросила Валя.

Ігор налив. Собі і їй.

— Ну, за що вип’ємо? — запитав.

— За мого чоловіка, Петра, щоб не хворів, — запропонувала Валя.

Ігор здивувався, проте не показав виду. Та й якби показав, у темряві не було б видно.

— Ти кохаєш його?

— Раніше кохала, а тепер жалію.

— І це його влаштовує? Те, що ти його жалієш?

— А що? — Валя повела плечем, відпила шампанського. — Жалість сильніша від кохання. Розлюбити можна кого завгодно, а «розжаліти» — такого навіть слова в мові не існує. Людину жалієш, поки вона жива, тільки коли помре — жалість минає. От і виходить, що для мого чоловіка ліпше, якщо я його дуже жалію…

— Я б не хотів, щоб мене жаліли, — замислено промовив Ігор. Потягнувся рукою до шоколаду, взяв квадратик, поклав до рота. Шоколад був твердий, гіркий.

— Це тому, що тебе, напевно, по-справжньому ще жодна жінка не жаліла!

— Мене, напевно, ще жодна жінка по-справжньому й не кохала, — погодився Ігор, вчувши у словах Валі значно багатший життєвий досвід, ніж його власний.

— Ти ж іще молоденький зовсім, — рука Валі обійняла Ігора за плечі, вона присунулася до нього, і тепло її тіла сягнуло його шкіри, проникло крізь гімнастерку.

— Зніми хоч кобуру, бо колеться, — жартома пожалілася Валя.

Ігор слухняно зняв ремінь, поклав його з кобурою на пісок.

— Хочеш, скупаємося? — запропонувала вона.

— Я не взяв нічого, — розгубився Ігор.

— Чому ж «нічого»? — розсміялася Валя так голосно і дзвінко, що Ігор сполохано роззирнувся. — Шампанське взяв, шоколадку взяв, мене взяв! Давай, роздягайся, голими скупаємося та й висохнемо, якщо дощ не піде.

Ігор розстібав гудзики гімнастерки і скоса стежив, як Валя знімає плаття. Її лаковані туфельки біліли на піску. Коли вона, роздягнувшись, озирнулася на Ігора, він продовжував сидіти на піску з розстібнутою, але не знятою гімнастеркою.

— Що, соромишся? — усміхнулася вона.

Ігор хотів крізь землю провалитися. Але значно більше його хвилювала інша думка — думка про те, що знявши форму, він може щезнути з цього часу і з цього місця, залишивши гарну, повну життєвої наснаги жінку саму. І тоді вона, напевно, злякається!

— Я так купатимусь, — Ігор підвівся, виклав у шматяну сумку пачки з рублями, так, щоб вона не помітила, і рішуче увійшов у воду.

— Ти такий дивний, — розсміялася вона і зайшла разом із ним у воду в чому мати народила.

На її тіло можна було сміливо наклеїти радянський «знак якості» — п’ятикутник з абревіатурою «СРСР», який ставили тільки на найкращій продукції. Все в ній було ідеальне: і обличчя, і груди, і талія, і стегна. І при цьому вона не мала нічого спільного з оголеними красунями в «Плейбої» або інших чоловічих журналах. Там сексапільність заміняла красу. Заміняла, та й замінила в головах мільйонів чоловіків. А тут, поруч, у темній воді Чорного моря Ігор міг простягнути руку і доторкнутися до справжньої краси. І він торкнувся її плеча. Вона озирнулася, її посмішка ніби промовляла: «Не бійся мене, не бійся». Ігор пригорнув її, ніби ненароком торкнувшись долонею грудей.

Валя жартівливо відштовхнула його.

— Ти мене гімнастеркою подряпаєш!

Ігор відступив на крок. Зупинився, не в силах відвести від неї погляду. Вона занурилась по шию, притримуючи руками волосся над водою. Далеко в темряві пульсувало світло вогників.

— Це місто? — запитав Ігор, вказуючи рукою на вогники.

— Це порт, — відповіла Валя.

Вони вийшли на берег. Ігор, одяг якого прилип до мокрого тіла, відчував, як по шкірі стікає морська вода. Відчуття було не з приємних. Озирнувся на Валю. Вона чимось витирала шию.

— Що це в тебе? — здивовано запитав Ігор.

— Носовичок, — показала вона.

Валя викрутила в руках хустинку і знову почала витиратися. Ігор стягнув з себе гімнастерку, обережно викрутив її — вода задзюркотіла на пісок. Зняв і мокру майку, також викрутив. Валя стояла боком, її гарні груди видались на мить монументальними, вирізьбленими з каменю. Він підійшов, обійняв Валю, пригорнув її до себе так, що жар її грудей, наче блискавка, влучив йому просто в серце.

— Я ще не почала приймати ліків, — тихо промовила вона, і її руки лягли на плечі Ігора.

Вони стояли, притиснувшись один до одного і обмінюючись теплом своїх тіл. Стояли, здавалося, недовго, та Ігор раптом відчув, що гладенька і тепла спина Валі зовсім суха. Він приклав долоню до свого боку — також сухий.

— Коли я одужаю, — теплий Валин шепіт залоскотав його ліве вухо, — я тебе пожалію. Обіцяю!

Ігор розлив рештки шампанського по склянках. Підняв з піску шоколад.

— Показати фокус? — запитав, передаючи Валі склянку.

— Покажи!

Ігор кинув їй і собі в шампанське квадратики шоколаду.

— Слідкуй за шоколадом, — сказав.

— Ой, — втішилась вона, — дивись, він виплив!

— Він буде тонути і випливати, доки ти його не зїси! Краще випий одним ковтком