Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кола на воді 📚 - Українською

Читати книгу - "Кола на воді"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кола на воді" автора Олена Печорна. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 62
Перейти на сторінку:
твердо, впирається думками і не знає, куди рухатись далі. Зітхнув, підвів очі, наштовхнувся на сонце у кронах. Воно повернулось і тепер качалося серед гілок, немов клубок з життям чи шиттям, а врешті – чи не все одно, особливо йому – дна торкнувшись? Спека присіла в ногах, до решти містян норовила залізти у мозок, а тут лише лякливо куйовдилась, остерігаючись потрапляти на очі. Мудра. Знала, що такий і здогадатися може. Ті, у кого дно на поверхні, бачать глибше.

– Що, синку, мовчиш?

Спека підскочила й розгубила в траві свою раптову мудрість. Припхався старий. Ну от, питається, чого тим кісткам вдома не сидиться, га? А ні, човгає щодень сюди й просиджує до пізнього вечора, улітку такого глибокого, що через кілька подихів вже й ніч. А він теж непростий, старий цей, ой непростий. Сховатись від них чи що?

– Сам не знаю. Тоскно якось, ще й спека. Часом здається, що вона і є Звір.

Старий усміхнувся.

– Сонце – то добре, без нього не житимемо, але від нього й загинути можна – якщо лихо стихійне.

– Степане Олексійовичу, а це що? На пательню кинули місто й підсмажують до рум’яної скоринки. Хіба не стихія?

Старий накреслив на землі палицею коло – сонце й пательня в одному русі, зітхнув:

– А ще вчора йшов дощ.

– Дощ.

Вуса розважливо завмерли, але їхній господар таки наважився запитати:

– Навіщо у воду заходив? Та ще й глибоко так?

Анатолія трусонуло – шкіра несвідомо пригадала воду озера чи воду тієї зливи? Опустив очі й прошепотів ледь чутно:

– Відчути хотів… дочку.

– Відчув?

Холод розтікся тілом – і це коли всі термометри танцювали на позначці тридцять вище нуля.

– Ні, пішла.

– Ну то й добре. Мертві повинні йти.

Анатолій підхопився, знайшов теплу долоню старого, стиснув міцно, прошепотів:

– А я? Як же я?

Старечі пальці провели по лінії, що звалась життям, вели довго, доки дійшли до точки обриву.

– Живі мають жити, щоб колись, у свій час, піти до мертвих.

Чоловік затис долоню в кулак, ховаючи усі можливі знаки і лінії. Йому хотілося плакати. Вперше. З надривом. Довго. Голосити до повного знесилення, як вчора небо, аби тіло ще тривалий час здригалося за інерцією.

– Але ж її не стало зовсім. Я вже другий день читаю записи у щоденнику, перечитую, зачитую, вивчив напам’ять кожне слово, а її там чомусь вже нема, випарувалась. Слова – її, думки, мрії, а самої нема. І вночі нема. Ковтаю жмені снодійного, пірнаю у сон, борсаюсь у ньому, захлинаюсь, а вона не з’являється. І вдень не приходить, зовсім не приходить. Навіть там, у озері, її НЕ БУЛО – ВЖЕ.

Старенький хитнув головою сивою, помовчав, насупив кудлаті брови, а потім тихенько перехрестив:

– Бережи тебе Бог. Синку, не муч її, відпусти. Вона хоче, аби відпустив. Чуєш? Так обом буде легше.

Анатолій відчув, як тріпонулося в грудях серце, немов упізнало.

– А як?

– Просто живи.

Парк підслухав й поніс те «живи» луною – у гіллі, у корінні, у тінях. О, він живе, та ще як, а от люди – далеко не завжди.

Вечір того дня був меланхолійним. Анатолій плавав у ньому довго, намагаючись зрозуміти, звідки ця ностальгія. Така квітчаста, трав’яна й медова водночас. Голова хмеліла, думки плутались, а серце скавчало у грудях, немов зібралося спинитись. Вечір. Він привів його до будинку з лісовими хащами всередині, та ще й так, що чоловік не встиг збагнути, як дійшов сюди. Над дверима гралися з вітром прозорі брязкальця – фігурки метеликів, нанизані на тонесенькі нитки (одразу й не помітити), але як тільки все це починало рухатися, у повітрі народжувались звуки… Музика вітру. Довго стояв на порозі, слухав, а всередині чомусь оживала вчорашня злива. Здавалося навіть, що з прозорих крил метеликів стікають краплі й дзвінко летять до низу. Крап. Крап. Крап. Здригнувся, простягнув руку до дверей, а ті відкрилися самі собою. Навпроти стояла Ірина.

– Здрастуй.

У грудях тріпонулося серце.

– Ти тут?

Жінка озирнулась й легким рухом заклала волосся за вухо.

– Тоня покликала… а Валя силоміць витягнула з квартири. Чаклують тепер десь на кухні, медовика печуть.

– З медом? – спитав, не знаючи навіщо.

– Медом… Квітковим… Та ти проходь, там і Петро Васильович, він щойно приїхав.

– А ти?

Жінка озирнулась:

– Вийшла послухати вечір. Чуєш?

Посміхнувся. Це була колишня Іринка, та, яка чула музику скрізь, тільки бліда. Біла-біла, напівпрозора, стоїть за кілька сантиметрів від нього й слухає вітер. Все це знайоме. Вже бачене і пережите десятки разів, навіть запах… Запах квіткового меду, який щойно викачали з вулика, от тільки тоді Ірина була засмагла. Так-так, бронзова шкіра, вся зацілована сонцем. Такою вона бувала завше, коли поверталась до батьків у село. Анатолій любив ті літні поїздки, йому навіть здавалось, що знаходив там почуття власного дому й родини, можливо, тому говорив доні, що вони їдуть не до дідуся з бабусею, а прямісінько в Мрію. Оксанці тоді не давалося це слово, але вона вперто складала губенята, щоб врешті радісно випалити: «У Мію!»

Ірина глибоко вдихнула, і серед музики вітру йому здалось, що вони думають про одне й те саме.

– Толю, мені цієї ночі наснилась Оксанка, тільки дивно так. Неначе вона біжить по стежці. Пам’ятаєш, така звивиста стежка? У батьків. Вона починалася одразу в кінці городу й бігла далеко, через усі луки, аж до річки.

Анатолій посміхнувся:

– Ще б пак. Згадай, як Оксанка вирушила у мандри тією стежиною. Скільки їй було?

– Два щойно виповнилось. Якби не червоний капелюшок, то хтозна, коли б пропажа знайшлася.

– Твоя мама тоді порішила всі запаси заспокійливого у будинку, а тато, коли Оксанка знайшлась, заціловував малу й називав польовою мавкою.

Іринка кивнула, а повітря задзеленчало чисто-чисто.

– Вона пішла до них… уві сні. Була така райдужна, аж світилася. Я… зраділа, кинулася, хотіла обійняти, а вона розійшлася в повітрі, стала згустком світла, а потім з’явилася вже на тій стежині. Сукня квітчаста, красива на ній, волосся летить, все летить, а трави густі-густі й колишуться довкола живою стіною. Я кинулася наздоганяти, а Оксанка головою хитнула й кивнула рукою кудись вдалеч, а там… мама з татом посміхаються. До чого б це?

Зітхнув чи видихнув:

– Вони тепер разом.

Жінка з надією запитала:

– Віриш у це?

– Не знаю, але… Я… не відчуваю її поруч, перестав відчувати. От тільки… чому вона пішла, не давши підказки: хто… вбивця?

Ірина відсахнулась й мимоволі зачепила брязкальця. Метелики схвильовано розлетілись, хапаючи крилами крик

1 ... 41 42 43 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кола на воді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кола на воді"