Читати книгу - "Володимир"

Ярополк мав на мислі ще одно — він велів покласти з лодії на лодію дошки, і на Дніпрі з’явився міст, по якому вої могли переходити з берега на берег.

А тим часом на березі рать стала проти раті: попереду, щит у щит, виставивши вперед щетину списів, — бородаті бувалі вої, що мусили прийняти перший удар, за ними — пращники й лучники, що мали випустити в синє повітря перед собою тисячі стріл і гостре каміння, далі — вої з короткими сулицями й мечами, а позаду — тьма озброєних мечами, сокирами, довбнями з прив’язаним камінням або залізними гаками на кінцях і просто дубовими чи грабовими дрюками чорні, роб’ї людивої.

Мав у запасі Ярополк і комонне військо — воно чатувало в ярах понад Дніпром, у полі, в лісах і гаях, готове було летіти вперед, тільки буде надоба.

І ще раз, коли раті зупинились, наперед виїхали з рогами кликуни князя Володимира, пропонували руським людям-братам кинути зброю… Ніхто з стану Ярополка не одповів їм, а натомість лучники і пращники випустили першу хмару стріл і каміння, тисяцькі і воєводи веліли воям іти вперед.

Ці люди хотіли жити, тільки вчора, може, ходили вони з ралом у полі, і от під їхніми ногами загорілась земля, на обрії встали чорні хмари, безжальний князь і ще безжальніша старшина наказали їм іти вперед, нищити інших, бо тільки там, мовляв, за людським трупом, лежало мирне життя їх самих і родин.

А стріли й каміння летіли вже з обох боків, ось рушили вперед, як велетенський полоз, вої Ярополка, ось вони зіткнулись з воїнством Володимира, глухо гули щити, кричали вмираючі люди, дзвеніли списи й сулиці, свистіли довбні й дрюки.

Багато разів сходились і розходились вої, раті то відступали, то навально кидались уперед, поле бою було вкрите трупами, залите кров’ю… А в цей же час бій почався і в полі, там вирвались з лісів комонники.

Ярополк і його старшина помилились, їхніх комонників ждали в лісах комонники Володимира, вони прийняли бій і самі вдарили на ворога, тепер кипіли береги й поле, ніде не було рятунку…

І навіть на Дніпрі вже точився бій — перед на цей раз вели свіони, їхні лойви й шнеки поволі підпливали до лодій Ярополка, от вони зблизились, на насади висипали заковані в броню вої, червона кров заливала борти, цебеніла в голубі води…

Варяги не змогли пробити мосту на Дніпрі, полунощні полки сходили кров’ю, а вої Ярополка стояли за заздалегідь насипаними валами, до них підходила й підходила допомога.

Вечоріло, коли Ярополкова рать з нестямним криком рушила вперед; тільки напружуючи всі сили, обливаючись кров’ю, стримувала удар і стояла на місці рать Володимира. Хвилина, ще одна, може, хвилина — і сміливі вої верхніх земель вдали б спини…

Раптом за полками Ярополка почувся крик воїв, їм у спину вдарила якась невідома сила, з лісів і кущів обох берегів виривалась тьма людей, багато їх кинулось у води Дніпра й попливло до лодій.

— Що трапилось? — пересохлими устами запитав князь Ярополк, що з вищою дружиною стояв на кручі.

— Прокляття! — заволав Блюд. — Нам ударили в спину. Що робиться?! Княже! Нам треба думати, як пробитись до Києва.

У вечірню годину, коли у воїв Володимира не вистачало сили й коли почали одолівати й могли одоліти вої Ярополка, багато людей з Любеча, всієї Остерської волості й інших волостей кинулись з мечами, луками й просто кілками взап’ять Ярополку. Між цими людьми йшов і Микула.

Спочатку Микула не пізнав Бразда, як не пізнав Бразд і його. Але ось вої стали проти воїв.

— Ви за кого? — голосно крикнув Микула.

— Ярополкові ми! — відповів Бразд і тоді пізнав Микулу.

— А ми за Володимира, за старий закон і покон! — заволав Микула, що також пізнав Бразда.

І брат пішов супроти брата, прості люди з Любеча — супроти княжих людей, тільки Микула нічого не боявся, а в Бразда була непевна, хистка рука, через що Микула швидко вцілив Бразду в голову, прості люди одоліли княжих людей і по їх костях пішли далі, далі, супроти самого Ярополка-князя.

Як раділа душа Микули, як втішався він, коли побачив, що на Дніпрі палають лодії Ярополка, а вої його вдали спини, тікають у поле… Перемога була так близько, вона, напевне, прийшла, вже князь Володимир, либонь, пливе Дніпром до Любеча, щоб рушити на Київ.

Але Микула цього не бачив — спис якогось воїна пройшов по старому шраму на чолі — він втратив пам’ять, як мрець, лежав на полі.

Та Микула був дужого антівського роду, тіло його витримало, пізно вночі він прийшов до пам’яті, сів на піску недалеко від Дніпра. Ніч була холодна, земля волога, вгорі висіли великі зорі, вони повторювались у воді. Десь у полі горіло багаття, недалеко, побрязкуючи зброєю, ходили вої. Чиї вони були — Володимира чи Ярополка, — Микула не знав. І він поповз — якщо перемога прийшла до Володимира, він про це дізнається пізніше, якщо вранці на берегах Дніпра почнеться нова січа, він тут зайвий, бо не може навіть ходити.

Микула повз понад берегом Дніпра, часто зупинявся, віддихував, ковтав воду, знову повз, іноді лягав, заплющував очі, якийсь час спочивав і бився далі, далі.

Ранок застав його біля Любеча. Похитуючись на ногах, що ніяк не слухались його, і хватаючись руками за лозу, видерся Микула на кручу, проліз пісками, попав на свою ниву, в рідну гречку. О, яка чудова була ця гречка, як солодко вона пахла, як тихо, принадно гули бджоли, а десь вгорі висів і лив на землю пісню невтомний трудар — жайворонок.

Треба було поспішати, поки не прокинувся Любеч, до свого дворища, в батьківську хижу, до вогню предків. Якщо й помирати, то тільки там; та ні, він житиме, мусить жити наперекір ворогам, на славу Володимира.

І він доповз до рідного дворища, ліг біля східців хижі.

— Вісто! Вісто! — покликав Микула.

З хижі ніхто не озвався.

— Вісто! Жоно! Іди сюди, — говорив він, — бо немощний, не влізу.

Знов мовчання.

Тоді Микула поповз з східця на східець, що вели вниз, спирався на руки, хоч вони сковзались, тяг за собою ноги, а вони були такі неслухняні й важкі.

І нарешті він опинився перед дверима, обома руками штовхнув їх, напружуючи останні вже сили, перебрався через поріг. У хижі на вогнищі давно вже