Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

Їх чекала подорож Середземним морем, захід у Туніс і на Мальту, екскурсія на руїни древнього Карфагену і огляд католицького монастиря в Ла-Валетті. А головне — жаскі ночі під південними морськими зорями. Бранніков виявився вмілим коханцем. Силою він поступався хіба що боксеру Джиммі Мейсону чи одному з перших охоронців (заодно й коханцю) ще молодої модельки — Говарду, який згодом загинув у вуличній бійці. Але «Костья» перевершив і їх. І ще багатьох чоловіків у здатності бути сильним і водночас ніжним. Сувора гідна ніжність — ось як визначила це Таумі.

Після тижня морської мандрівки (заходили ще в Сиракузи й на Кріт) яхта пришвартувалася в Олександрії. І хоч Таумі вже двічі побувала в Єгипті, цього разу все було особливим — і екскурсії до пірамід, і до знаменитого храму в Луксорі, й уздовж по Нілу, і купання в Червоному морі.

Таумі відчувала — вона не просто черговий раз втяглася в пригоду, а по-справжньому закохалася. Костя розповів, як він, прагнучи, аби дружина не почувалась ущербною, виділив їй окремий бізнес — торгівлю, зокрема нерухомістю, як Наталя захопилася і вже стала ревниво ставитися до здобутків чоловіка. Як вони дедалі більше віддалялися одне від одного.

Усе було б добре, якби не кілька дзвінків: хтось знущальницьки (голос інший кожного разу) бажав їй приємного відпочинку, розваг-відпочинку, розваг перед відповідальним показом, літнім фестивалем мод в Іспанії, на курорті Костансьон дель Соль, куди вона була запрошена, де мала бути примою показу в купальнику, в літній сукенці й осінньому сенсаційному наряді.

Їй нагадували: погроза Джавіртана, мага Джавіртана, була, існує, діє. Безглузда забаганка старого ідіота, божевільного, який вичислив, бачте, що якийсь там золотий (чи який там?) трикутник має вказувати на карті місце, де колись (колись! хтозна-коли!) жила біла відьма. Він сам не знає, де саме, якщо й жила. А вона, знаменита супермодель, одна з найвідоміших, найбагатших і найвродливіших жінок світу (а може, й Всесвіту, якщо наша маленька планета одна-єдина, що цілком імовірно, в космосі), вона мусить поїхати туди, сама розкопати її, швидше за все потаємну могилу, до того ж уночі, дістати звідти череп тієї відьми й привезти цьому божевільному старому, аби він став повелителем світу. Дурня! Цілковита дурня й більше нічого. Лишалося заявити в поліцію й викрити цього божевільного старого, а може, й цілу банду, яка за ним стояла. Їй, знаменитій, впливовій, підуть назустріч. Тим більше, що є знайомі й у американських владних коридорах. Кабінетах. Ще одна пригода тільки додасть популярності, ще більше приверне увагу до її королівської особи. Королівської? А що, як вона справді нащадок якоїсь там мамби, королеви, чаклунки? Те, що розповів Джавіртан, скидалося на правду. Чи не вперше Таумі задумалася: звідки вона та хто? Звісно, знала — з маленького містечка в Гаїті, потім жили у трохи більшому, вже американському місті, але теж невеликому, ну а далі розпочався її великий, могутній шлях, шлях великої Таумі — завойовувати цілий Всесвіт. Усе це було так, так було досі, а тепер після зустрічі з дивним чи й божевільним старим прийшло відчуття, що її власний світ розширився, раптово незмірно розширився, побільшав. І саме Джавіртан розказав їй про те. І навіть наочно показав крізь оте навіювання, сон, марення, коли вона мовби й справді побувала бозна-де, хтозна в якому столітті. Вона немовби справді втікала від людоловів, мисливців на рабів. Хай це було навіювання, гіпноз чи що там ще, але ж це насправді було з моїми далекими предками — ось про що раптом подумала Таумі.

«Нехай дуже далекими, але то справді був мій народ», — подумала далі вона.

Але ж її народ — американський, нехай таїтянський, то навіщо залазити в якісь там історичні нетрі? Та все ж дивне відчуття опанувало душу Таумі Ремпбелл. Вона відчула: це навіщось їй потрібне — бути приналежною до далекого, на знаного нею досі африканського народу.

Вона по-інакшому дивилася вже й на єгипетські піраміди. Коли вони оглядали найпівденнішу і водночас найвіддаленішу від Нілу на захід, по суті в глибокій пустелі, їм повідомили, що з пустелі насувається піщана буря. Тому треба негайно покинути територію біля піраміди або переждати бурю всередині самої піраміди.

Таумі обрала третій шлях.

Спочатку вона вдала (на мовчазне запитання Костянтина), що хоче переждати бурю тут.

— Чи це страшно? — спитала вона у гіда-єгиптянина.

— Можна сказати так, — відповів світлоокий араб. — Коли вітер — таке враження, що поруч, за стіною, звучать тисячі труб або виють сотні шакалів.

— Ви знаєте про шакалів? Хіба вони тут водяться? — спитала Таумі.

— Тут — ні. Але там, звідки я родом, у Нубії — так, — відповів гід. — То ви лишаєтесь?

Вони лишилися. Але коли на обрії з’явилася темно-сіра стіна, Таумі несподівано змінила рішення. Треба їхати, сказала вона, ми повинні втекти від бурі. Ти хочеш спробувати погратися зі смертю — Костянтин. А чом би й ні — Таумі. І до гіда:

— Від бурі можна втекти?

Чоловік зі стомленим обличчям дивився сумно. І з якоюсь дивною повагою і цікавістю.

— Можна, якщо дуже швидко їхати, — врешті сказав, повагавшись чомусь кілька хвилин. — Ваша машина, я бачу, потужна. Але буря може наздогнати. Тому рушайте. Буря рухатиметься на схід, а потім поверне на північ.

— Чому ви так вважаєте? — спитав Костянтин.

— Тому що така буря хоче поєднатися з великим морем, — серйозно вимовив єгиптянин.

Таумі бачила — Костянтин не схвалює її рішення. Взяв навіть за руку й міцно стис. Вона подивилася йому в очі. Ти боїшся? — питав її погляд.

То була шалена гонка й незабутнє видовище, поки їх наздоганяла темна страшна сила, що вила дедалі голосніше, як тисячі шакалів — згадала Таумі. Костянтин сам вів джипа. Дорога, прокладена серед пустелі, була добротною. Без жодної вибоїни — єгиптяни вміли догодити туристам. Таумі дивилася в заднє вікно. Величезний звір пустелі біг за нею. Ревів, хотів з’їсти.

— Якщо ми врятуємося, в готелі я тебе добряче відлупцюю, — повернув голову Костья.

— Чим? — Таумі спитала це з єхидством.

— Хоча б і паском, — сказав Костянтин Бранніков. — Ти гадаєш, так можна ризикувати життям? Так можна гратися?

— А чому б і ні? — огризнулася Таумі.

— Тому, що я проти дурних авантюр.

— Тоді зупини машину, нехай мене з’їсть буря, — сказала Таумі.

— Дудочки, — відказав Бранніков. — Я, здається, справді в тебе закоханий, свавільна пантеро.

Вони таки втекли. Втекли, втекли, втекли. І буря справді повернула на північ. Чорна стіна промчала за кілометрів два од їхнього джипа. Від неї лишився пісок на