Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"

На перехресті — рух. Машини втесалися в нього й стали. Вони пропускали якусь колону вантажних авт. У щілину трохи видно — й Максим приник до неї всією душею. Йому було страшенно цікаво, що ж то там робиться на білому світі й що там роблять наші люди… Наші люди на цій нашій і не нашій землі…

Машини з в'язнями обминали якісь інші машини. Цілу валку. Потім потяглися підводи, безкраї валки підвід обабіч. Підводи саньми й возами, однокінні й парокінні. Вони всі рухалися на захід. Стояв скрип, як, либонь, за татарських часів. Скрипіли й шипіли полозки по грязюці й по камінню. Рипіли дуги й хомути. Тріщали голоблі, вивергуючи тягарі з баюр. Ляскали батоги. Гукали й приглушено кляли все на світі якісь люди. Вони, ті люди, тюпали поруч підвід, по коліна в багнюці. Що вони везли? Чи то вони їхали порожняком, а чи вставали з підвід і несли тягарі на собі, бо нещасні коні не могли вже тягти навіть порожніх возів і саней?.. А може… Так, вони везли ящики набоїв, вони везли салдатів, вони везли фураж, вони, нарешті, везли самі себе й пхали своїх бідолашних коненят… Безкраї валки. І — «засекречені». Ні тобі вогника цигарки, ні голосного крику, лише скрип і рип та пирхання коней. І машини теж без світел. І в місті — жодного блиску вогника.

Потім машини з в'язнями також рушили. Варта спустила запинало, й нічого не стало видно. І нічого не було чути, крім гудіння моторів.

Довго хилитали машини перенервованих людей, загойдали їх зовсім уже. Ніхто вже й не цікавився «куди?». Машини кружляли, перехняблювались, петляли десь. Зупинялися. Знову їхали.

Нарешті, по довгому такому кружлянні, машини стали.

Постояли якийсь час закриті. Потім почулася команда й варта повистрибувала геть з машин. А вже після того розкрилися запинала.

— Ану, вилазь!!.

Навпроти машин висів надщерблений місяць, а коло машин бігали якісь люди в цівільному й при зброї. Вони шпарко метушились, у папахах і в пілотках, з пістолями, з гвинтівками і з ручними кулеметами напоготові.

Всі вилізли. І насамперед здивувалися. Вони ж так довго їхали-їхали, кружляли, повертали, часом гнали чимдуж, а заїхали — всього лише на другий кінець міста. Правда, це якихось 8–9 кілометрів, але ж тільки другий кінець міста. Це була вулиця Широка. Вулиця, що з центру міста йшла геть у степ. А потім, коли їх вишикували по чотири, всі здивувалися, що їх передають із рук регулярних військ НКВД, із рук гвардійців у руки якійсь банді, на зразок махнівської часів революції й громадянської різанини. Потім виявилося, що то не банда, а щойно організована «міліція», складена переважно з тих самих «патріотів родіни», що ще вчора служили в німців…

Передача закінчилась. Машини геть пішли в темряву й зникли разом зі своїми халабудами й гвардійцями в них.

Тоді перед вишикуваною й оточеною цивільною вартою колоною в'язнів з'явилася постать… У кудлатій сибірській папасі, в мисливських чоботях і з фінкою за плечем, вона вийшла наперед, зупинилася і враз гримнула хрипко, зі свистом у голосі:

— Карнач — до мене!!.

— З а є ц ь!.. — зітхнула вся колона вражено. Те слово прошелестіло по ній з кінця в кінець.

— Так, Заєць! (Трам-тарарам-бах!) — озвалась на той шерех постать у кудлатій папасі, сплюнула й зловісне засміялась, із хрипом і свистом у голосі, неначе зіпсута гармонія.

Підбіг «карнач» — караульний начальник. Щось там вони поговорили. Побіг карнач. За хвилину підійшов іще наряд міліції в цивільному, й таким чином варти стало більше, ніж в'язнів. Мабуть, Заєць дістав відповідні інструкції з Особливого відділу 14-ї армії щодо цих в'язнів. Коли варти стало вже вдвічі більше, ніж в'язнів, тоді їх повели вздовж вулиці, десь водили по якихось закапелках і нарешті почали заводити до якоїсь будівлі.

То була нова тюрма. Тюрма міста Н., наново організована, після того, як усі тюрми (а їх було аж три!), якими в цьому місті користався Сталін, а потім Гітлер, було розбомблено. Розбомблено щасливим випадком, коли в хаосі Содому і Гоморри дурні бомби самі вже собі вибирали шлях і об'єкт, зробивши випадково на диво мудре діло. Але що з того, коли тепер ось і серед руїн найперше знайшлося місце саме для тюрми…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Довгий коридор освітлено двома лойовими свічками. Це коридор школи — сотенної семирічки на вулиці Широкій. (Це химерне місто було розбите не на дільниці, а на «сотні», бо колись це місто було козацьке й ця вулиця належала до 6-ї сотні).

Це не була шкільна будівля старого стилю — «земського» чи нового стилю, європейського, а «шкільна будівля» найновішого стилю — «епохи соціялізму»: просто націоналізований колись у якогось «буржуя» житловий будинок і зайнятий пізніше під школу. А перед тим, як стати школою, цей будинок побував у ролі «притулку для безпритульних», «колгоспної контори», «амбуляторії» й ще чогось. Тепер же…

Тепер — це тюрма. І коридор цей — це коридор тюрми.

Попід стіною вишикувано 38 щойно привезених в'язнів. Ліворуч у кутку стоїть столик. Біля столика стовпився «штаб». У самому центрі — начальник міліції… Постать начальника — знайома, дуже знайома Максимові!..

«Стривай, хто же це? Хто це?!.» — забилася тривожно думка.

Нарешті Максим пригадав… Спочатку йому пригадався химерний сон. Звичайно, він у сни не вірив, та ось — пригадався сон, і він здивувався… Але перед тим сном був випадок. Це було півроку тому. До його хати прийшов гарно вбраний, напарфумлений і навіть підпудрований панок, розкрив блискучий портфель, вийняв якийсь папірець із печатками й на підставі того папірця почав вимагати податок від Максима, як від фахівця-архітекта. Цифра податку була пригноблююча.

Даремно Максим переконував, що такі фахівці тепер безробітні та що людина, яка сама нічого не заробляє, не може платити. Нічого не допомогло. Гість зухвало й енергійно доводив, що Максим, як «високий фахівець», таки мусить платити податки, незалежно від того, чи він працює, чи ні. «Спекулюйте, а платіть!»

Тоді Максим запитав, хто ж він?

— Старший фінінспектор при німецькому фінансамті й при міській управі!

— А хто цим-от заправляє, хто нараховує?..

— Я!.. Я сам…