Читати книгу - "Манускрипт з вулиці Руської"

«Відлюдний муже, ти й на Україну зриш, мов на келію, — діймало обурення Рогатинця. — Чи не подібним єси до скнари, що ховає черлене золото в скрині, а ніхто його не бачить, ніхто ним не користується, навіть власник? А що, коли те золото буде не справжнє, а ми не знатимемо, і колись на багатолюдному ринку, попробувавши на зуб, скажуть чужинці: низька проба?»

«Не можуть стати всі монахами, — думав Мацько. — Комусь і вино треба продавати».

«Свій орден думав заснувати у Львові? — ворушив запалими губами Барон. — Не дамо тобі зробити цього, мніху!»

— А тоді можете нас мучити, гонити і в'язнити, бо маєте в руках власть світську, але не гадайте тим тиранством побідити наш дух, не гадайте, папи римські, кардинали, арцибіскупи і всякое лживое священство латинське, не сподівайтеся, власть мирська — королі, що православні папі поклоняться, не надійтеся ні нині, ні завтра, ні во віки віков! Амінь.

Не дихав люд. Гнівні слова Вишенського спинили биття сердець, народ у цю мить готовий був зробити все, до чого закличе мніх Іван, і моторошно стало Юркові: зіткнуться колись два ворожі ордени, єзуїтський і цей, ще не названий Вишенським, а тоді сонце застелять дими, і замість вселюдського просвітління й царства розуму настане чорний диктат сили переможця. І просвітитель стане тираном. Ні — тільки освіта, тільки збагачення світовою мудрістю виведуть русинський люд на висоту, до якої не дотягнуться руки зажерливих. І тут прошила мозок думка: «Без битви, без крові? Чудом господнім?»

Замість відповіді вибухло під склепінням храму грізне:

Смертію смерть поправ!

Мніх Іван покинув казальницю і тихо зник у захристії, а народ без упину повторював:

Смертію смерть поправ!

Збентежений Юрій пробирався до виходу, йому треба порозмовляти з Вишенським; «Смертію смерть поправ!» — гриміло в Онуфріївській церкві; на паперті до нього підійшла жінка з закритим чорною шаллю обличчям, вона тримала за руку русявого хлопчика, стала, схиливши в глибокому поклоні голову. — Благословіть, пане сеньйоре, мого сина, — ледь чутно прошепотіла жінка. — Перехрестіть йому чоло. Підійди, Марку...

Після обіду Лисий Мацько звично став за ляду, чекаючи клієнтів, які й у великодню неділю не поминали його корчми, — партачів із Шевської. У кутку за столиком сидів, як завше, Пилип Дратва, на нього Мацько не звертав уваги: на Руській так ніхто й не дізнався, хто то кликав тоді по дворах, щоб іти на Юрську гору; потім говорили, що це були школярі, бо й листок із закликом був вивішений над вікном Абрекової — певно, що школярі; в голові Мацька, супроти його волі, сама собою снувалася дурна думка: неділь у році п'ядесят дві, свят більше двадцяти, то отак ні за що він річно має з Пилипа сімдесят грошів прибутку... Картав себе за такі рахунки і взагалі — вперше, відколи торгує вином у своїй корчмі, заворушився в його душі докір. Він же братчик, і не простий, бо книгами торгує, а книга — то найсвятіше діло: мовлене слово хоч і зачепить, збудить, стривожить душу, та іноді воно прозвучить, мов грім, і щезне; книга ж промовляє до тебе без упину, вона завжди нагадує, повторює, будить, стає стражем твоєї совісті... Отож він, Мацько Патерностер, продавець братських книг, з одного боку просвіщає людські уми, а з другого — затьмарює їх диявольським зіллям.

У Мацьковій пам'яті відлунювали гнівні, не чувані ще серед львівської русинської братії слова Вишенського, вони розбурхали усталене довгим життям сумління корчмаря, в якому дотепер було усе розкладене, немов сорти вина на поличках, — доброта і відлюдкуватість, страх перед сильними й непохитність, коли йшлося про віру; у гущавині Мацькового сумління на видному місці пишалася скнарість, а десь у тернових його плетивах дрімала щирість; для кожного скарбу своєї душі мав Мацько оправдання, жодним особливо не пишався, але й не соромився, а нині все збурилося, і хоч корчмар твердо залишив за собою право торгувати вином — усі ж бо момахами стати не можуть, — проте засумнівався в одному: чи не схожий він на того неума, котрий товче воду в ступі, а масла збити не може. Бо так виходить: те світло книг, яке він дає людям, тут-таки заливає темнотою хмільної отрути.

А шевці, — ковалів, мечників, золотарів рідко бачить у себе Мацько, то люд гонористий і здебільшого братському статуту вірний, — з'ївши, напевне, свячене яйце і не діждавшись від жон питва для розговіння, уже приходили один по одному — чорні, зсукані, як насмолена дратва, підморгували корчмареві, а він по тому морганні безпомилково вгадував, хто буде платити нині, а хто проситиме у борг...

І хотілося Мацькові, розтривоженому докорами сумління, сказати шевцям, що сьогодні — тільки сьогодні — він не дасть нікому ані півкухля, хай тверезими головами обмізкують слова праведного мніха, таких ніколи їм не доводилося чути, проте мозок звично, не прислуховуючись до душевної бурі, підраховував, скільки сьогодні перепаде готівкою, а скільки боргу наросте, від якого йтиме лихва; руки самі потягнулися до бочівок і сулій.

— Такого наговорив, що хоч вший собі з саф'яну крильця і до неба лети, — донеслись до Мацька невдоволено-глузливі слова.

— А як роздобути грошей на яства і на трунок, не сказав, ніби ми справді ангели безплотні, — почувся другий голос.

Та й справді, подумав Мацько, мніх Іван ніби не від світу цього. Проте тон розмови завсідників йому не сподобався. Таке з їхньої балачки виходить, наче ми, мов та твар безсловесна, лише їсти хочемо, лише шмат свинячої шкури нам дорогий, а те, що дух наш пригнічують, віру відбирають, зовсім не важить для нас. Е, почекайте, може, я чимось відрізняюся від худоби?

Мацько відніс кухлі з питвом, шевців було троє, більше ніхто не заходив, то вирішив корчмар, що не подасть їм ні скляночки, хай собі йдуть. Та коли вертався до ляди, відчинилися двері і Мацьком аж струсило: сутулий Блазій, якого він сто років не бачив у своїй корчмі, від якого й на вулиці кожен, хто мав хоч трохи честі, відвертався, ота потвора, яку називали тепер Бароном, та й він сам коли вже напивався до чортиків, бив себе в груди, репетуючи: «Я Барон, колега Соліковського!» — ота гидь