Читати книгу - "Діви ночі"

— Можете мене кликати пані Зоня. Аби-сьте знали, жи ту всьо в нас розписане по годинах. Сніданок о дев’ятій, обід о другій пополудні, вечеря о сьомій. Ви будете харчуватися з господарями. Але якщо з якихось причин ся спізните, то страва вас буде чекати в заморознику. О, ту маєте мікрохвильовий п'єцик, і загрієте си їдження.

Я вислухав її тираду і, вловивши паузу, подякував та подався до свого покою. Я ліг на канапу, заклав руки за голову і засумував. Звичайно, гроші мені потрібні, але як довго я зможу витримати таку роботу? І чи вдасться вирватися з неї, після того, як довідаюся про все, що тут відбувається?

— Завезеш ось це, — сказав пан Роман наступного дня, вручаючи мені чорного дипломата. — Зайдеш в обком партії і скажеш черговому міліціонерові, що тебе чекає товариш Бобрик. Піднімешся в його кабінет на другому поверсі, вручиш дипломата.

— А що в дипломаті?

— Всього-на-всього альбом зі знимками.

Напевно, той самий альбом, про який мені говорила Дзвінка.

— Запросиш його на цю суботу. Та не забудь уточнити, скільки їх точно приїде.

— І все?

— Ні. Зачекаєш, поки він роздивиться альбом, зробить помітки і поверне альбом назад.

Я сів у машину і всю дорогу, поки ми їхали, боровся зі спокусою зазирнути в дипломат, але суворий вигляд Макса не викликав жодної довіри.

Авто спинилося біля обкому, я зміряв поглядом споруду, до якої звичайні смертні не могли й мріяти потрапити. При вході мене перепинив міліціонер.

— Я до товариша Бобрика.

— Фамілія?

Я назвався. Міліціонер по телефону пересвідчився, що я не брешу, і пропустив мене.

Піднявшись поверхом вище, я поплуганився довгими коридорами, шукаючи затишної місцинки. Нарешті я знайшов її і хутенько відчинив дипломат. Там було аж два альбоми. Я розгорнув одного і побачив фотографії гарних дівчат в найрізноманітніших позах. Внизу під знимками писалися їхні імена і більше нічого. Потім я витягнув другого альбома, і коли його розкрив, то аж ахнув. Тут уже на фотографіях були не дорослі дівчата, а малі дівчатка. Навіть вказувався їхній вік. Наймолодша мала вісім, а найстарша чотирнадцять. Дівчатка були такі ж голенькі, як і їхні посестри. Декотрі вже мали сформовані тіла з маленькими зграбненькими персами і привабливими кучериками на животику, а інші були ще зовсім діти. Однак і ті, і другі демонстрували з усмішками всі свої приваби.

Еге, та тут пахне смаленим! — подумалося мені. Я сховав альбоми в дипломат і хутенько подався до товариша Бобрика. У приймальні мене зустріла дупасто-грудаста дама років тридцяти п’яти з буйною шевелюрою, що здіймалася над головою, наче порохова вежа, її розмальований рот розповзся в багатозначній усмішці.

— О-о, ви новенький? — спитала вона, одним порухом очей оцінюючи мене з ніг до голови. — Товариш Бобрик чекають.

І мовби непокоячись, що я сам не втрафлю в двері, провела мене, поклавши руку на спину. Долоня її була гаряча і голодна.

У просторому кабінеті за безмежним столом сидів сам товариш Бобрик — рідний татуньо нашої області, перед яким тряслися всі. Товариш Бобрик при бажанні міг розмовляти й українською мовою, але я виявився зовсім не тією людиною, яка могла викликати у нього подібне бажання. Місцева легенда вповідала, що ніби справжнє його прізвище було Бобрін і взагалі він не українець, а єврей. Мені було, по-правді, на те начхати.

— Садісь, — сказав мені, одібравши дипломат.

Вправними руками відчинив замки і добув обидва альбоми.

Мовчки, сопучи голосно попід ніс, гортав сторінки і час від часу щось записував на папері. Мабуть, імена відібраних дівчат.

Коли черга дійшла до наступного альбому, він зиркнув на мене уважно, але я вдав, що мене зовсім не цікавить ані альбом, ані його особа. На щастя, на столі переді мною лежав стос газет, і я, втупившись у них, лише впівока стежив за товаришем Бобриком. Його моя байдужість цілком задовольняла. Альбом з маленькими дівчатками прикував його увагу куди сильніше, ніж попередній. Тепер він перегортав сторінки так повільно, що мені здавалося, я не вийду з цього кабінету до ночі.

Раптом він нахилився до селектора, натиснув кнопку і сказав:

— Пазаві Ярчука. А ти, — звернувся до мене, — падажді в прійомнай.

Я вийшов. Секретарка запропонувала мені сісти в крісло, а за хвилю з’явився якийсь товстий, схожий на жабу, чолов’яга і щез за дверима кабінету. Тепер вони обоє смакують голенькі тільця і прицмокують язиками від пожадання. Специфічних клієнтів має пан Роман.

— Ну, розповідай, — озвалася секретарка. — Як поживає пан Роман?

— Цілком добре.

— Давно я в нього не була. А ти відколи в нього працюєш?

— З учорашнього дня.

— Хо-хо! І відразу до товариша Бобрика?

— Служба, — розвів я руками.

— Мабуть, на цю суботу ми прийдемо до вас?

— З товаришем Бобриком?

— Ну, да. Що за питання? Ах, та ти ж новенький. Як тебе звати? Юрко? Мене Ліда. Слухай, ви б там щось і для нас, жінок, придумали веселеньке. А то всьо одні начальники, так сказать, в расцвєтє творчєскіх лєт. Тоїсть пенсійного віку. Ой, Боже, що я говорю! Це в мене такі шутки. Як там Дзвіночка? Промінь світла в темнім царстві. Роман її береже, як зіницю ока. Ах да, на ось для неї — цукерки фінські.

Вона дала мені велику барвисту коробку. У цю хвилю відчинилися двері й з’явився Ярчук. Він поклав на стіл дипломат і сказав:

— Передай Романові, що в суботу будемо.

— В кількості? — встряла секретарка.

— В кількості восьми… ні, дев’яти, — зиркнув на секретарку, — да, дев’яти осіб.

Я взяв дипломат і цукерки, чемно вклонився і подався до виходу.

— Передавай привіт Романові! — гукнула секретарка. — І Дзвінці!

III

Пан Роман вислухав звіт, потім оцінив своїм пильним оком мій вигляд і сказав:

— Завтра рано поїдеш з Максом на базу. Ось тобі платня наперед за весь місяць. Підбереш собі пару костюмчиків. Один щоб був чорний. Ну, і сорочки там, краватки, мешти і т. д.

— Знаєте, в мене смак не дуже добрий, — промимрив я.

— Дзвіночок, поїдь з Юрком, добре? На твій смак я принаймні можу покластися.

— О, тоді вже заодно я й собі щось виберу? — втішилася Дзвінка.

— Що за питання? У них днями якраз товар прибув. Скажеш Борису Яковлевичу, що забава цієї суботи відміняється. Вже нехай на другу… Ці партійці щось євреїв недолюблюють. А вже щоб з ними разом бавитися — не приведи, Боже… Ха-ха, я згадав, як одного разу вони пристали до Бориса Яковлевича, щоби той показав їм, як