Читати книгу - "Сліди залишаються"

Пешо не відповів. Висловлена чужими вустами провина здалася йому знову настільки переконливою, що справді важко було відповісти.

— Та невже я хотів, щоб так вийшло? — сказав він зовсім тихо. — Хотілося зробити як краще, не зганьбити себе! Звідки я міг знати, що хтось сидить за дверима?

— А ми ж прийняли рішення! — підхопив Веселин. — Ти чому не виконав його? Чому зробив усе по-своєму?

Пешо мовчав. У цю мить йому дуже хотілося визнати свою провину, але щось спиняло його — щось неприємне і чуже.

— Гаразд, припустимо, що так! — відповів він, зітхнувши. — Правильно, так! А ви, як мої друзі, чому зразу не сказали мені про це, а стільки вже часу мовчите і дуєтесь?

Хлопчаки зніяковіло подивилися на товариша.

— Ну, чому? — наполягав Пешо.

— Винуватий повинен перший почати! — промовив нахмурений Коста.

— Повинен, але не почав! А ви чому криєтесь? Це хіба по-товариському?

Веселин зітхнув.

— В тому-то й справа, що спочатку ми не сердились на тебе! — сказав він, вагаючись. — Коли ти врятувався, ми всі так зраділи, що навіть про все погане забули. Ти так мужньо поводився в квартирі диверсантів, що погане навіть і на думку не спадало.

Веселин розгублено почухав носа і говорив далі:

— Добре, а далі що вийшло? Диверсанти втекли. Знаєш, як нам боляче і важко? Ось у чому справа!

— Полковник зловить диверсантів! — сказав Пешо таким упевненим голосом, що товариші мовчки подивилися на нього. — Це ясно, як двічі два — чотири! Ви не знаєте, який це чоловік, полковник!

— Ну, коли їх зловлять, нам стане легше! — зітхаючи, сказав Коста. — А тобі нехай це буде наукою!

Пешо сам розумів, що наука, здобута такою ціною, ніколи не забудеться! Справді, коли б він послухав товаришів, тепер не лежала б на його плечах ця тяжка відповідальність. Він дійсно глибоко вірив, що диверсантів зловлять, але тепер уперше ясно відчув, — його помилка залишалась помилкою! Спільне рішення повинне було бути і для нього обов’язковим!

— І мені буде наукою, і всім! — сказав Пешо, почервонівши. — І це ясно, як двічі два — чотири.

Коли ці довго стримувані слова були висловлені, туман між друзями наче розтанув. Це сталося якось непомітно, і хлопчаки повернулися у свій квартал значно веселішими. Між ними були відновлені давні дружні стосунки, і тепер і сміх був щирішим, і посмішки теплішими. Вперше після стількох днів вони почували на серці незвичайне полегшення.

Коли вони підійшли до будинку Пешо, Чарлі перший помітив велику чорну автомашину.

— Дивіться! — вигукнув він здивовано. — Це машина полковника!

Хлопці аж затремтіли від збудження. Чи не трапилось чогось? Чи не зловили диверсантів?

— Очевидно, полковник приїхав до вас! — припустив Веселин. — Інакше чого машина стоятиме тут?

Першою думкою Пешо було швидко побігти нагору по сходах, але він заглушив у собі це бажання і, обернувшись, до товаришів, спокійно сказав:

— Ви почекайте в скверику! Коли є щось цікаве, я зараз же вийду і розповім вам.

Потім, не поспішаючи, він почав підійматися сходами. Полковник Філіпов справді був у батька Пешо. Він прибув сюди майже годину тому. Цього вечора йому необхідно було ще раз поговорити з Пешо і його товаришами.

Чекаючи хлопців, він не нудьгував — у нього було про що поговорити з батьком Пешо. Спочатку вони згадували минуле — спільних друзів, спільну роботу, далі розмова непомітно перейшла до хлопчиків. Полковник Філіпов ще раз висловив своє захоплення кмітливістю і винахідливістю хлопців, виявленими під час слідкування за Торомановим, їх гнучким розумом і тверезими рішеннями, тими дотепними способами, за допомогою яких діти розгадали всі загадки: особливо його захоплювала хоробрість, яку вони виявили в останні дні.

— Ми не знаємо наших дітей! — задумливо сказав Андреєв, — Нам здається, що вони прозорі, як скло, а вони повсякчас вражають нас якоюсь несподіваністю.

— Це тому, що вони для нас завжди залишаються дітьми, — сказав полковник, — а вони вже не діти, вони — розумні юнаки.

— Так, справді! — з несподіваним для тону їхньої розмови запалом погодився Андреєв. — І скажу тобі відверто — саме через це я не серджусь на свого сина.

— За що ж сердитись? — здивувався полковник. — Ще цього бракувало — сердитися на нього!

— Як за що? А згадай про його безглуздий вчинок — сунутися серед ночі до диверсантів!

— Ти помиляєшся! — підніс палець полковник.

— Зажди, я сказав же, що не серджусь на нього!

— Та немає ніякої підстави сердитись! Кінець-кінцем, це все-таки хлоп’ята, а зробили вони більше, ніж багато!

— А хіба не через нього втекли диверсанти?

— Це вже зовсім інше питання! Та й диверсанти ще не втекли!

— Так от, я більше скажу, — підхопив запально Андреєв. — Навіть якщо вони і втекли, все одно я не буду на нього сердитись! Для нас диверсанти не хтозна-яка проблема, а якщо й проблема — вона тимчасова, завтра вона вже перестане існувати! Але для нас довго ще існуватиме інша, гостра і життєво важлива проблема — виховання справжніх, достойних громадян республіки… А для цього треба виховати сміливу і сильну молодь, самостійну і хоробру! Щоб дзвеніла вона, як найчистіша сталь, щоб ми пишалися нею! Щоб мала своє обличчя, свою голову на плечах, свою фізіономію! Ось чого мені хочеться! Скажу тобі відверто, не подобаються мені ті педагоги, які перетворюють слухняність в покірність і виховують в наших дітях той дух підлеглості, якому вони самі служать десятиріччями. Та й що може вийти з таких дітей?

— Чорт забери, ти маєш рацію! — сказав полковник. — Не думав я про це, але мені здається, що ти вірно говориш! Андреєв замовк.

— Зрозуміло, це не все, — сказав він, подумавши, вже не так запально. — В сміливості і повинен бути розум, інакше ми всі повернемо назад… Повинна бути свідома дисципліна… А ось тут-то мій син серйозно завинився…

Саме в цю мить в кімнату зайшов Пешо. Побачивши полковника, він радісно посміхнувся.

— Зловили їх, товаришу полковник? — спитав Пешо.

Полковник похитав головою.

— Ще ні, хлопчику мій! Але зловимо! — І, подумавши трохи, додав: — Якщо ви допоможе те нам ще трохи, ми обов’язково зловимо їх!

Пешо весь загорівся. Чого ще кращого треба — знову, включитися в роботу, допомагати органам безпеки всіма своїми силами.

— А чим можемо допомогти вам, товаришу полковник? — збуджено спитав він.

Полковник Філіпов знов замислився.

Треба пригадати все, абсолютно все, що було між вами і Торомановим. Ви, звичайно, багато вже розповідали і надзвичайно багато допомогли нам, але відомості виявились недостатніми. Бандити зникли, наче крізь землю провалились,