Читати книгу - "Сліди залишаються"

Розумію, товаришу полковник! — відповів трохи розчарований Пешо.

Він сподівався, що завдання виявиться серйознішим — вони знову слідкуватимуть за кимось, їздитимуть кудись міністерськими автомашинами. Полковник Філіпов неначе відчув, що відбувається в душі хлопчика, і поспішив додати:

Коли ми натрапимо на надійний слід, ви знову буде допомагати нам. А зараз важливо здобути щось, якусь деталь, вхопитися за щось…

— Товаришу полковник, хлопці чекають унизу! — сказав Пешо.

— Чекають?

— Побачивши машину, ми подумали, що сталось щось важливе.

— Молодці! Від вас нічого не сховаєш! — засміявся полковник. — Добре, йди, поговори з ними. Нехай вони теж знову все продумають, а завтра в обід заходьте до мене.

— Іду, товаришу полковник! — відповів Пешо чітко, майже по-військовому, і поспішив вийти.

— Я надіюсь на них, — сказав полковник Філіпов, коли дорослі залишились самі. — І чогось саме на них найбільша моя надія… Я переконався, що діти інколи бачать те, що для дорослих лишається непомітним.

На другий день в обід Пешо, Веселин і Чарлі зайшли до кабінету полковника. Хлопці були серйозні, обличчя їхні мали заклопотаний вираз, і полковник Філіпов одразу відчув, що розмова не пройде марно: хлопці посідали в зручних кріслах, приготували аркушики паперу, потім Пешо спитав:

— Можна починати, товаришу полковник?

— Слухаю вас уважно! — сказав полковник Філіпов цілком щиро.

Пешо почав свою розповідь, товариші його іноді щось доповнювали, вставляли. Коли через півгодини вони закінчили, обличчя полковника здавалось пожвавленим, в очах його з’явились радісні вогники.

— Ви просто чудові хлопці! — захоплено сказав він.

— Є щось важливе? — з надією спитав Пешо.

— Звичайно! По-перше, з опису видно, що машина ця — не шевроле, а бюїк…

— Я бачив її марку, — розгублено сказав Чарлі.

— Де?

— На покришці заднього колеса.

— Але покришка, мабуть, була просто замінена… Це — по-перше, а по-друге, — дуже важлива ознака — вм’ятина ца задньому правому крилі машини. Коли б ми знали раніш цю деталь…

— Тепер пізно вже?

— Ні, не пізно… Крім того, мені здається, слід звернути увагу на його інтерес до копалень… Чому Тороманов хотів напередодні таких важливих подій влаштуватися на роботу в копальнях?

— І ми думали про це! — сказав Пешо.

— Ось слід, якого не можна випускати! Директор копалень — мій особистий знайомий, він нам допоможе в розшуках. Треба ще сьогодні зв’язатися з ним!

Полковник Філїпов поговорив ще чверть години з хлоп’ятами, потім провів їх аж до головного виходу.

— Отже, ввечері будьте дома! — сказав він на прощання. — Можливо, хтось із вас буде мені потрібний!

— Будьте певні, товаришу полковник! — відповів за всіх Пешо.

Хлопці спускалися по сходах в піднесеному настрої. Ось вони знову потрібні, знову їх шукають, вони знову стали активними учасниками розшуків диверсантів.

Несподівана розв’язка

Увечері наступного дня, о восьмій годині двадцять хвилин, на станцію Хвойна з досить великим запізненням прибув черговий пасажирський поїзд. Сутеніло, на фоні старих берестів біля станційного приміщення спалахували білі вогники світлячків, тихо цвірінькали на вітті дерев нічні пташки. Зі сходу вже напливала темрява і гасила поволі останні відблиски на небі. Станція була тиха, темна і глуха — як усі невеличкі станції, і, оскільки поблизу не було жодного великого села, — майже зовсім безлюдна. Начальник станції з тьмяним гасовим ліхтарем в руці був єдиним, хто зустрічав поїзд.

Великий чорний паровоз зупинився, пахкаючи, оповиваючись білою парою. З вагонів зійшло кілька пасажирів, більшість з них робітники копалень, і ще двоє, яких начальник станції відразу помітив. Це були — літній, досить добре одягнений в цивільне чоловік і хлопець в коротких штанцях — напевно, батько з сином, і, напевно, — ті самі гості, яких чекала автомашина головного директора. З п’ять хвилин тому шофер директора підходив і запитував про запізнення поїзда та пішов знову до машини, щось сердито бурмочучи.

Пасажири мали легенький багаж — чоловік ніс у руці невеличкий гарний шкіряний чемодан. Хлопець оглянувся, сподіваючись побачити когось, і здивовано сказав:

— Здається, немає ніякого шофера!

— Не може бути! — упевнено відповів чоловік. — Мабуть, чекає нас в машині.

Начальник станції почув останні слова, і хоч це було не зовсім тактовно — втручатися в чужу розмову, — доброзичливо сказав:

— Машина директора на шосе, товаришу інженер… Давно чекає…

— Дякую, — кивнув чоловік. — Як туди пройти?

Через залу чекання…

Чоловік і хлопець попрямували туди. Читач наш, певне, вже догадався, що то були полковник Філіпов і Цешо. Полковник домовився з директором копалень, що його вважатимуть тут інженером, який приїхав з сином, а машина директора доставить їх до копалень, вони знаходилась на відстані близько п’ятнадцяти кілометрів від станції, коло підніжжя гори. Вийшовши з зали чекання, вони побачили вдалині неначе заграву, в якій можна було помітити і окремі невиразні і мерехтливі в темряві вогники, несподівані й дивні для навколишньої пустелі. Це були копальні і робітничі селища навколо них — оскільки гори в пітьмі зовсім не було видно, вогники, здавалось, висіли в повітрі.

— Ось і машина! — сказав зраділий Пешо.
Автомашина справді чекала їх на невеличкій площі за станцією — темна і ледве помітна в густих сутінках. Вони попростували до неї — попереду Пешо, а за ним за два кроки полковник, з чемоданом у руці. Підійшовши зовсім близько, Пешо зупинився вражений, серце його сильно заколотилося.

Чи не помилка? Чи не омана зору?

Перед ним стояла машина бандитів! Він пізнав її відразу, пізнав її силует, побачив вм’ятину на крилі, а ще краще пізнав шофера — худого, чорного, мовчазного, з підстриженими вусами. Почувши кроки, шофер обернувся і подивився на них. Похмуро поблискуючи, його очі допитливо спинилися На інженерові.

Коли б грім упав з неба, Пешо не розгубився б так. Він стояв, мов паралізований, не наважуючись ступити й кроку вперед. Чи вірити своїм очам? Чого чекає тут, на віддаленій одинокій станції, машина бандитів? Щастя, що шофер не дивився на нього, — той не зводив своїх похмурих очей з полковника.

— Ви інженер Тошев? — спитав шофер спокійним, але трошки хриплим голосом.

— Я… Бай Стефан чекає нас?

— Він в управлінні! — відповів байдуже шофер. — Там буде ваша квартира!

— Трохи спізнилися, — сказав полковник. — Кожен день так буває?

— Ага… Я знав, що не треба було приїжджати так рано…

Не підводячись з місця, шофер відчинив дверцята машини. Першим зайшов полковник, потім Пешо. Обидва ще не встигли зручно сісти на сидінні, а вже машина раптово рушила, як здалося Пешо, рвучко і швидко. Першою думкою хлопця в