Читати книгу - "Воццек & воццекургія"

розділів (які часто переходять в потік свідомості), крізь різноманітні лінґвістично-ритмічні ігри, незвичайне омузичнення прози (власний добір звуків, змінний ритм, контрапункт) та майстерне використання ефекту економії слова, — на розпаді складу і слова закінчуючи. При цьому Іздрик безперестанно скрупульозно аналізує своє твориво, тематично окреслюючи вартість та якість переживань не через доданий коментар чи епітет, а через текстуру стилю: інтелектуальна дисципліна сухого викладення снів є протилежністю надзвичайно ліричному монологу, в якому говориться про А. «Воццек» є прикладом повісті, техніка якої стала довершеним втіленням теми, де сила уяви керована точним методом висловлювання дозволила впорядкувати випробовування і емоції.

«Очевидно, десь тут криється фальш. Є щось неправдиве, щоб не сказати — неправедне, в напівпрофесійній зухвалості цих синонімічних вправлянь, в їхній скептичній ритміці і риторичному синтаксисі.» — мовить Той-Воццек-я-ти-він. Єдиним ідіомом, що містить слова, здатні називати справжній смисл речей і явищ, є мова Біблії, і декілька з цих слів не випадково з'являються в повісті. Не дивує, що парадокс — основна фігура, що формує «Воццека» — виступає тут не тільки як логічна фігура поперемінно ліризму і жорстокості, іронії і чуйності, а в кінці ледве погамованого розпачу і болю, але також і як фігура лінґвістична, тобто тривале напруження мови, що розігрується між полюсами різних стилів включно з біблійною стилізацією та белькотом, який висміює пізнавальні можливості мови. Однак, що найбільш вражає в цьому тексті — то величезна, постійно змінна дистанція оповідача до подій, які сам переказує: навіть в найбільш ліричних моментах, навіть в найінтимніших сповідях — оповідач відгороджується від власних почуттів — ніби часто вдягана маска автоіронії повинна охороняти його перед ним самим, перед силою почуттів. Безперервно вчувається існування якоїсь надсвідомості, котра реєструє сам процес писання, коментує його і неустанно контролює мову. Від початку і до кінця тут продумані кожне речення, кожний розділ і композиція в цілому — хоч на перший погляд справляє вона враження дещо хаотичного поєднання різних фраґментів. Тільки помиляється той, хто думає, що такий безладний запис різноманітних випробовувань існує тут випадково. Отож метод вільного поєднання відрізків історії Воццека реєструє перш за все сам процес мислення, пов'язування марень і візій сонних, котрі за природою своєю невпорядковані — тому техніка повісті точно пристосована до вимог тематики. Коливання композиційного порядку, багатозначність, недомовленість, інспірація засобами вираження інших видів мистецтв (наприклад, фільму) при збереженні інтеґральної структури тексту — все це свідомий і досконало втілений задум автора. Така тематика вимагає власного добору звуків, тонів, постійної ритмічної вібрації.

Однак попередні роздуми все ж не дають жодного «з'ясування» тексту (що, зрештою, не входило в мої наміри) — знову повертаємось до вихідного пункту, чи до питання: як розуміти випробовування «Ночі» і «Дня», якщо врешті з'ясовується, що вони тільки на вигляд суперечні, що «Ніч» виникає з «Дня», а «День» виникає з «Ночі», натомість мова, яка викликає в письменника відразу, стає в цьому випадку єдиним знаряддям комунікації? Черговий парадокс: формула хибного кола, неможливість виходу з глухого кута. В зв'язку з цим схоже, що все вищесказане не повинно було говоритися, схоже, що «Воццек» не потребує жодного коментаря, і замість займатись інтерпретацією, я воліла би обмежитись фіксацією вражень від читання, та зауважу, що найкращим коментарем будуть висловлювання самого автора, котрий, якщо захоче, може допустити нас всередину своєї лабораторії, про що нехай свідчить нижченаведена промова[119]:

Виправдання письма.

Існування мови є рудиментарним. Вона давно стратила всі свої звичні функції, понадто — комунікативні, а різке зростання семантичної ентропії сьогодні робить цю рудиментарність остаточною.

За дивним шаблоном підручника біології поруч з рудиментарністю з'являються й атавізми: повертаючись до власних першооснов, мова знову постає простою акустичною лінеарністю.

Тож неможливо уникнути докорів сумління, беручись за stilus, перо, авторучку, сідаючи за друкарську машинку чи — гірше того — за комп'ютер.

Будь-який текст виявляється палімпсестом.

Будь-який текст тяжіє до комплектної тавтологічності.

Найзмістовнішим видається найбезсенсовніше: «мова мовить про мову», «свобода свобідна висвободжуватися», «кожне суще є як суще в хотінні», «несправжність несправжнього несправджується».

A propos, ця несправжність дає мені шанси до виправдання. Адже текст — лише імітація мови, намарні спроби зафіксувати згадану вже лінеарність в графічних площинах.

Лінеарність тексту позірна — завжди можна повернутись до щойно прочитаного.

Текст належить візії.

Мова належить звучанню.

Звучання є прообразом ріки, в котру не ступиш двічі. А текст — лише зображення ріки. Його вода мертва. В таку воду можна вступати скільки завгодно, принаймні вдруге — напевно:

«Існування мови є рудиментарним». А отже, якщо вірити філософам, рудиментарним є і саме буття. Одначе яко ссавець, більше того, як ссавець віруючий, не можу соромитися буття — мушу приймати його з покорою. Соромлюся тільки мовлення, що, очевидно, не є логічним, та оскільки логіка — категорія щойно осоромленого, не прийматиму її до уваги.

Осоромлене соромиться сорому.

Осоромлене сонориться солоно.

Оскоромлене содомиться в середу.

Все ж таки: чи знайшов я виправдання — якщо не лінеарного, то бодай графічного? Не знаю. 

Примечания

1

Іздрик, Станіслав: Туга за несправжнім// Плерома. — 1997. — Ч. 1–2. — С. 21–33.

2

Четвер. — 1992. — Ч. 1(3). — С. 62–63.

3

Перша частина «Воццека» друкувалася в журналі «Четвер», ч.7 за 1996, яке рівночасно було ч.І за 1995 р. журналу «Перевал», стор. 124–152. Текст цитується за виданням: Іздрик, Воццек. — Івано-Франківськ: «Лілея-НВ», 1997.

4

Georg Büchner. Woyzeck. Ein Fragment. Leonce und Lena. Lustspiel. — Stuttgart: Reclam, 1973. — C. 9

5

Іздрик, Станіслав: Туга за несправжнім// Плерома. — 1996. — Ч. 1–2. — С. 21.

6

Martin Heidegger, Gesamtausgabe, Band 2, Sein und Zeit. — Frankfurt am Main: Klostermann, 1977. — C. 158.

7

Буття й Ніщо. Цитовано за: John Macquarie, Existentialism. — London: Hutchinson, 1972. — С. 58.

8

Martin Buber, S and Thou. — New-York: Charles Scribner's Sons, 1958. — C. 4.

9

«Біль повернувся вночі» — саме так починався варіант «Воццека-85». Вже на початку роману ми натрапляємо на ремінісценцію перших слів преамбули трактату Бенедіто Оссекуса «In silentio et spe» (1623 р.): «Мій біль, укоханий Хімічною Зіркою, повертається щоночі». Отже, вже перший деміургійний знак «Воццека» дає нам можливість запідозрити його внутрішню текстову енциклопедію у причетності до містерійного корпусу пізніх розенкрейцерів. Одночасно виникає алюзія із початком апокрифічного кастанедівського тексту «Площі Ікстлану» (російський переклад В. Пєлєвіна): «Боль, что всегда возвращается…»

10

«Ви почуватимете себе зручно навіть у критичні дні! Мете