Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ворошиловград 📚 - Українською

Читати книгу - "Ворошиловград"

9 832
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ворошиловград" автора Сергій Вікторович Жадан. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 88
Перейти на сторінку:
відспівування. Полювали на оленів. Далі, як і слід було сподіватись, знаходилась могила Равзана Салмановича, 1974–1999. На його плиті, під портретом померлого, намальовано було печальну жінку з розпущеним волоссям і в короткій сукенці. Жінка сиділа на березі ріки, під карликовою березою, і тяжко зітхала, очевидно, за Равзаном.

Вражений і пригнічений, я кинувся далі, вибираючись із цього чорного місця, намагаючись повернутись і все згадати, і чим далі біг, тим більший відчай мене охоплював, бо знайшов я могилу і Саші Пітона з намальованими кіньми, що несли якихось безумних вершників, і надгробок Андрюхи Майкла Джексона з мармуровою колоною та золотими літерами, і важкі гранітні плити з іменами Семена Чорного Хуя та Дімича Кондуктора, Колі Півтори Ноги й Івана Петровича Комбікорма, а також невеликі, проте ошатні гіпсові скульптури Карпа з Болгаркою, з гіпсовою знову ж таки болгаркою в правій руці, й Васі Отріцала з посадженими туями обабіч, і могили Гєші Баяна та Сірьожі Насильника, і прикрашений хрестами склеп Гогі Православного я теж знайшов і, продершись крізь густі терни, вивалився на дорогу, прямо під колеса Травмованого. Шура не здивувався, лише пригальмував і чекав, доки я сяду. А коли я застрибнув досередини, поспішаючи поділитись щойно побаченим, він випередив мене, сказавши строго:

— Ти де був? Ольга телефонувала, хвилюється за тебе.

Про якісь окуляри питала.

— Про окуляри?

— Про окуляри. Просила, щоб ти обережно поводився, бачиш, що робиться?

Я бачив, що робиться щось не те, відразу ж згадав про спалену машину, подумав, що цим, мабуть, не закінчиться, тривога враз охопила мене, тривога й дивне збудження, яке примушувало моє серце відчути нарешті ці дивні солодкі вібрації, якими начинене було небо. Я раптом відчув їх усіх — музикантів зі старими інструментами, що видавали пронизливі й фальшиві звуки, чоловіків у чорних костюмах, що заїхали на цвинтар краном і заклали свіжу могилу бетонними плитами, аби ні в кого не виникло бажання пограбувати останній прихисток видатної громадської та суспільної діячки тьоті Маші і відібрати в неї кавоварку сіменс. Ще я відчув двох іспанок, що гірко оплакували померлу, стискаючи одна одній пальці. І двох сестер, Тамару й Тамілу, котрі наскрізь промокли, і одяг тепер ніжно охоплював їхні плечі. І Кочу я теж відчув, з його п'яними перехрипами й пересвистами, за допомогою яких він намагався порозумітись із водієм швидкої й домовитись, аби його довезли до самого під'їзду. І дітей із цукерками в долонях я теж відчув, я відчув, як їм легко й безтурботно бігається під цим дощем, в якому лунають гімни і в якому вони надійно заховані від будь-якої смерті й усіх негараздів.

Це радісне й жахливе відчуття вимагало негайного долучення до колективу, кидало вперед, до гурту, який збився в помешканні Кочі, а ті, хто не потрапив до самої квартири, стояли в під'їзді, на сходах і сходових клітках, і ніхто не хотів розходитись, та родичі нікого й не відпускали.

— Головне, — сказав Травмований, — не бери всього, що тут побачиш, близько до серця. Бо хто його знає, що ти тут побачиш.

І ми пішли нагору. Доки йшли, ще раз зателефонувала Ольга, далі цікавилась моїми справами й радила зважати на себе. Але сама приїхати чомусь не захотіла. Застілля вихопилось у під'їзд, пляшки з вином і тарілки з овочами передавали на сходи, всі голосно говорили, згадуючи факти трудової біографії покійної й перекрикуючи одне одного.

Між третім та четвертим поверхами товкся оркестр, і щойно ми підійшли, трубач, кивнувши на мене, завів щось із Паркера, ніби віщуючи недобре. Ми проштовхувались усе далі, аж перед самими дверима квартири Шуру висмикнула раптом легка і вправна рука, і якась жіночка середніх років, з пишним задом, потягла його сходами вгору. Шура ще встиг озирнутись і крикнути мені щось застережливе, проте я вже його не почув, оскільки пірнув до квартири, де взагалі було не розвернутись. У вітальні за столом сиділи купою найближчі родичі та найбільш поважні гості.

Ближче до дверей, поміж Тамарою і Тамілою, я помітив лисину Кочі, на неї й рушив, давлячи дітей і розштовхуючи підсліпуватих бабусь. Коча обернувся, побачив мене й радісно закричав:

— Гєра, — свистів він усіма своїми внутрішніми свистками, — дружище, ну слава богу. Ось, — почав він мене знайомити, — Тамарочка, дочка, понімаєш, старушки-покойниці. А це ось Тамілочка, моя сестричка, ну і вообще, Германе, шоб ти знав, як воно не просто у великій сім'ї.

Тамара й Таміла дивились на мене виклично, не приховуючи інтересу. Коча закрутився довкола столу, посадив мене на своє місце і зник у людському місиві. Тамара й Таміла відразу взялись за мною доглядати. В дві руки підливали вина й уважно стежили, аби я пив і не розмовляв.

Хоча я й сам не зовсім розумів, що би міг їм повідомити, тому мовчки пив за упокій душі. Для себе я їх так і не навчився розрізняти. Згадав лише, що Тамілу, здається, бачив минулого тижня коло крамниці, у центрі, була вона тоді, здається, в короткій червоній сукні, але чи була це саме вона, впевнений я не був, тож і розпитувати не став.

За якийсь час застілля почало втрачати свої обриси.

Хтось кудись відбігав, хтось натомість з'являвся і проголошував тости за любов та вірність, щось говорив священик, з ним довго сварився на тему міжрасової терпимості Ернст, із кухні до сусідньої кімнати пронесли тіло непритомного Кочі. Таміла з Тамарою побачили це й зовсім запалились.

Очі їх налилися зсередини гіркою тьмяною тугою, і я задивлявся в ці їхні гіркі очі, згадуючи щоразу більше й більше з того, що свого часу старанно забував. Людей ставало все більше, важко було сказати, звідки вони приходили і як розміщались у цих стінах. Десь опівночі, одурівши від криків та співів, я вибачився й пішов шукати яке-небудь місце, де можна було відлити. Але в туалеті стояли старі жінки й курили з важких глиняних люльок. І одна навіть простягла свою люльку мені. Я взяв і затягнувся. Люлька була гаряча, ніби серце бігуна на довгі дистанції. Віддав люльку старенькій і побрів далі.

— Де тут відлити можна? — спитався в якогось чоловіка, котрий стояв у коридорі в гумовому плащі й пив із горла молдавський бренді.

— Пішли, — сказав він просто, приобійняв мене за плечі й потягнув за собою.

Ми підійшли до сусідньої квартири. Чоловік легко прочинив двері й штовхнув мене досередини.

— Двері ліворуч, — крикнув у спину. — Тільки там темно, електрики немає.

Я навпомацки пройшов коридором, спіткнувся об щось тепле, придивившись у

1 ... 41 42 43 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ворошиловград», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ворошиловград"