Читати книгу - "Сонячна машина"

О, зовсiм не те, не таке хвилювання, яке було тодi, коли рука торкалась того тiла! Нове, страшнiше, проймаюче такою знемогою, що, здається, не буде чим дихнути.

I невже це в о н а була в його обiймах, та велична, закутана в чорне, надосяжно-далека, прекрасна, як портрет, що ним можна було безплотно, з пошаною милуватись, але що його оригiнал у реальностi не iснує? I це її живе, гаряче тiло билось, вигиналось, дряпалось у його руках?! Дряпалось!

I доктор Рудольф iз хвильками внутрiшнього, зворушеного смiху й захвату обережно мацає себе за подряпанi груди.

I це вона, так само, як печерна жiнка, як Мiцi, як мiльйони жiнок, iз тими самими жiночими жестами, з тими самими рухами боронилась, захищала своє тiло?! Як чисто по-жiночому, голосним шепотом закричала «не смiйте!». Вона була смертельно ображена, до нестями ображена, гнiв її не можна собi й уявити, але вона все ж таки по-справжньому не закричала. От що! Не закричала. Жiночим, старим, тисячолiтнiм iнстинктом вона вже знала, що не треба кричати, не треба нiкого кликати на помiч, не треба, щоб хто-небудь навiть знав про цю її образу.

Доктор Рудольф раптом розплющує очi й перелякано дивиться у тьму. Але ж був один мент, коли вона вся затихла! Господи, був же цей мент! Був, був, о, вiн був! А коли вiн був, то нема ж уже образи, нема її! Вона вiдповiла, вона вiдчула його в собi, вона прийняла й злилася з ним? Який же тодi сором, образа, обурення?! Ну, добре. Нехай не знала, кого приймала, нехай не знала, як це могло статись, але коли це було, то вона ж уже тепер, коли знає, хто це був, вона ж мусить почувати, що вона була до нього близька, до такої мiри близька, коли самi уста вимовляють «ти», коли з людини спадають тисячолiття умовностей та приписiв, i вона пiдлягає тiльки вiчним приписам життя. На один мент, на крихiтну долю менту, але була!

Доктор Рудольф схоплюється, сiдає на лiжку, лягає знов, i йому хочеться вiд зворушення, хвилювання й щастя стати на колiна й молитися до тої, що всього на коротесеньку, крихiтну частинку менту була близька до нього й яка вже такою все-заповнюючою, глибокою страшною радiстю й близькiстю живе в ньому.

* * *

Князiвна Елiза навшпиньках, закусивши нижню губу й тримаючи роздерту на грудях сукню, прокрадається терасою. Тiльки б до своїх дверей непомiтно дiйти!

Вскочила. Запаливши свiтло, бiжить до вiкон, хапаючись, зачиняє їх, щiльно зашморгує важкi глухi портьєри, замикає всi дверi, наче має приймати великого гостя, якого нiхто не смiє бачити. I тiльки тодi швидко пiдходить до дзеркала.

З дзеркала на неї широкими, зляканими очима дивиться чудне, чуже, страшне лице. Пасма червоного волосся дикими, неохайними мотузками плутаються круг чола; все обличчя якесь косе, права щока червона, палає, а лiва — рiвно-бiла; очi чудно, як залитi сльозами, блищать, переливаються; шия в червоних плямах, сукня на грудях розiдрана. Весь вигляд розшарпаний, дикий, гидкий, моторошно-незнайомий.

Князiвна Елiза рвучко одсахується од дзеркала. Як обкаляна чимсь паскудним, iз огидою, ненавистю кiнчиками пальцiв зриває з себе все, що на нiй, i гидливо вiдкидає ногою. Стараючись не глянути на свої голi груди, ноги, палаючи всiм лицем, вона похапцем накидає на себе нiчний одяг.

Взяти б ванну, вимитись од голови до нiг. Але сама думка, що вона побачить своє теперiшнє тiло, що повинна торкнутись до нього руками, проймає її такою огидою, соромом i ще якимсь не зрозумiлим, але страшним чуттям, що вона телефоном велить Софi не приходити до неї, швидше гасить лампу и лягає в лiжко.

За стiною глухо чути розмову Труди телефоном, смiх, кроки, гупання чимсь важким. Потiм грюкають дверi, i настає темна, густа, душна тиша.

I коронка, i Мертенс, i трон землi, й подвиг саможертви, i гiркiсть од засiдання, i самотнiсть, — усе це велике зникло, стерлось, iзморщилось перед цим маленьким жахом. У пiтьмi, в непорушностi вона чує, як уся труситься внутрiшнiм, безупинним, дрiбним-дрiбним дрижанням, од якого неначе все зубами цокоче в нiй.

«Мiцi! Стiй!»

Вона, князiвна Елiза, нащадок нiмецьких королiв, перехоплює бруднi, мерзеннi поцiлунки сина льокая, призначенi для коханки покоївки, її, принцесу Елiзу, брутальний хам, замiсть гулящої дiвки, обiймає на дорiжцi саду.

«Мiцi! Стiй!»

Елiза з одчаєм качає головою по гарячiй подушцi й уся пашить пекучим соромом їй гидко, їй нестерпно згадувати, але все без перерви, безупинно десь там, усерединi, весь час, само, поза її волею, згадується, тече, вертається, струїться i особливо одне, страшне, незрозумiле, таке жахливо соромне, що на вогнi в ньому не можна самiй собi признатись. Особливо воно випинається, страшно яскраве, серед усього окремо освiтлене, як примадонна на сценi.

Душно нестерпно. Князiвна Елiза в темнотi зриває з себе все й гола лежить, розкинувшись, на лiжку. Але тiло однаково горить. Права щока палає, та, що була притиснута до його плеча! На грудях боляче й пекуче лишились залiзнi, дикi пальцi. Над горiшньою губою шкiра вся втикана колючками його вусiв. На усiах гаряча, жива, гризуча м'якiсть губ.

«Мiцi! Стiй!!»

Князiвна Елiза з одчаєм водить головою по подушцi й не може знайти на нiй нi одної спокiйної, непам'ятущої, крихiтної мiсцини. А нiч пливе в задушнiй темнотi так помалу, так без жалiсно байдуже. Тiльки б не думати про «те», не згадувати. Ну, сталось, ну, нещастя, ну, страшне, огидне, ганебне. Ну, i годi, не думати, не згадувати, знищити в душi, розтерти, як гидкою червака, витерти всякий слiд. Ще бiльший сором i ганьба, що «воно» смiє так багато уваги вiдбирати. Годi! Думати про iнше!

Князiвна Елiза лягає горiлиць, одставивши далеко руки вiд тiла, щоб не торкатись ними до нього, i думає про все, за що може вхопитись її змучена воля Але «воно» непомiтно, крадькома пролазить мiж думки, висуває i олову, розсуває їх i знову займає все мiсце. I знову залiзнi, брутальнi, страшнi руки нетерпляче, владно ходять по її тiлу,