Читати книгу - "Колиска на орбіті"

І вона показала на біле кружало в синьому небі над вершиною Бен-Мора. Брати розгублено глянули туди, але відразу ж знов споважніли.

— Як же ти розуміла, що вони кажуть? — Том замахнувся на неї, та зона спритно ухилилась від штурхана.

— Я погано їх розуміла, — неохоче призналась Мері. — Але вони говорили наче в моїй голові. А потім настав вечір, і мені пора було йти додому вечеряти.

Хлопці задумалися, дивлячись на попелясто-сірий місяць над горою. Ану ж це правда?

Вони ще жили у країні дитинства, і весь світ лежав у них біля ніг — мерехтливий від вранішньої роси, страшенно цікавий. Для них сіренький горобець був таким самим дивом, як феї та королевичі, що прилітають з неба і кличуть вас на Місяць.

Останню частину дороги до казкової долини, до їхнього заповітного королівства серед гранітних скель вони бігли. Але, спустившись у видолинок, відразу ж пішли тихо й обережно. Може, королевичі й чарівники ще тут?

Та все було як звичайно: серед сірих скель — осяяна сонцем улоговина, зелений мох і низенькі деревця вздовж розколин. Угорі дзюрчав струмок — цівка прозорої води з присмаком диму, землі й темної кам’яної прохолоди.

Серед непоказних вересових купин у цьому захищеному від холоду куточку шелестіла шовковиста трава, яскріли стокротки й кульбаба — наче посланці тепліших країн. Для дітей ця оаза серед верховини була райським садом. Глянеш угору — видолинок накритий клаптиком неба, блакитним, як мрія. І така тиша навколо, тисячолітнє безгоміння, яке порушує тільки струмок, що дзвенить, немов срібний дзвоник.

— І нікого тут немає! — розчаровано мовив Том: він сподівався побачити в казковій долині королівський почет, що виблискує самоцвітами.

— А вони й не казали, що повернуться… — Мері нерішуче озирнулася.

— Тобі все це приснилося! — Дік знов став старшим братом, який усе знає.

— І зовсім не приснилось! — Дівчинка ображено тупнула ногою. — Замок фей приземлився он там!

Рожевий пальчик показав на галявинку посеред видолинка, де квіток було найгустіше. Хлопці глянули туди й завмерли.

— От бачите, — радісно вигукнула Мері.

Брати кивнули головою: годі було щось заперечити. Самі квітки підтверджували слова Мері. Наче замок, що прилетів з неба, подарував їм свої барви. Раніше такі непомітні, вони тепер вражали око пишнотою, перед якою потьмяніли б навіть орхідеї Амазонки. На круглій місцині метрів із двадцять у діаметрі неначе розсипався шматок веселки. Посередині — жовтогаряче мерехтіння кольору вечірнього сонця, а далі — барви, для яких не зразу знайдеш назви в земних мовах. То наче притьмарене північне сяйво, то лазурит і морська блакить, мінливі опали, відблиски смарагдові, сині, кармінові… Здавалося, чарівна паличка, торкнувшись скромних квіток, обернула кожну з них у королеву квіток.

— Феїн квітник! — захоплено мовила Мері.

Ступаючи, немов уві сні, діти підійшли й сіли посеред того царства живих барв. Мері обережно торкалася квіток, але не зважувалась їх рвати. Хлопці уважно вивчали землю, каміння, прутики… Жодних обпалених слідів, ніщо не ушкоджене. Волога земля навіть ніде не вгрузла. Скрізь самі квіти — і ще й які! їм би рости біля брами раю, а не у вузькій улоговині на шотландській верховині.

Діти посідали, склавши руки. Тільки часом позирали на небо, ніби чекали, що ось-ось звідти спуститься щось казкове — чи летюча скриня, чи птах Рух. Та нічого не ставалося, і кінець кінцем вони забули розповідь Мері й почали гратися на осонні. Як завжди, вони заселили видолинок витворами своєї уяви і бігали, перегукуючись, серед блакитних драконів, смішних гномів і велетнів у семимильних чоботях. Покручений корінь став горбатим карликом, строкаті квіти — ельфами.

Вони були дітьми, їх ще не вигнали з ранкової країни казок, де все можливе і немає нічого нездійсненного.

Коли сонце досягло полудня, вони ум’яли свої харчі й попили, як телята, холодної джерельної води, смачнішої за яку немає на цілій землі. Потім задрімали на осонні, втомившись від біганини.

Мері сонно розплющила очі. І завмерла, дивлячись у глибокий колодязь неба. Там на дні блимав ліхтарик, блищала, падаючи, зірка…

— Це вони! — радісно вигукнула Мері. — Гляньте!

Хлопці зразу прокинулись і сіли. Гості прибули блискавично. Щойно в небі мерехтів крихітний світлячок, а через секунду за дюйм над землею, саме над різнобарвними квітками, уже повис замок фей, або крилатий кінь, або дракон, що дихав вогнем. Жоден земний літальний апарат не зміг би так швидко знизитись і так раптом загальмувати. Здавалося, що він зовсім не має ваги. Ніби в лагідний затінок видолинка залетів сонячний зайчик.

Діти дивились, мов зачаровані. Але як змалювати те, що вони бачили? Осяйна кришталева квітка, ні, пронизаний сонцем собор з білим, як сніг, склепінням граційно ширяв у повітрі, випромінюючи мерехтливий блиск, і запах, і сувору красу. Дорослі назвали б це видиво, незбагненне для земного розуму, сном або галюцинацією. А скорше за все вони просто відмовилися б вірити своїм очам.

Проте діти не знали законів природи і здорового глузду. Вони щиро сприймали все, що бачили. Адже це було таке чудове продовження тієї гри, яку вони почали вранці, коли зібралися йти сюди.

— Зараз вийдуть, — прошепотів Том.

— Це вони, вчорашні, — гордо сказала Мері. — Тепер ви самі побачите! Бони схожі на все заразом!

І справді, з чарівного замку, з осяйного корабля вийшли дійсно казкові істоти. Такі казкові, що й не роздивишся на них до пуття, тільки промайне то пурпуровий плащ, то куртка із світлячків. Перед очима в дітей пропливали сіро-блакитні хмари й ніжне мереживо інею. З-під одягу раптом проглядали обриси неймовірно великого коліна, дужої руки, мармурового стегна невимовної краси. І ще були велетенські очі — темні, лагідні, наче місячні тіні, наче зелені спалахи на морських хвилях.

Усе це бачили діти — а може, й зовсім не це. Тільки як вони дуже наполегливо уявляли собі фей і веселих ельфів, їм щастило у всьому цьому мерехтінні й блискові помітити щось певне.

Але діти розуміли, що перед ними щось зовсім неземне. Потім вони почали розрізняти голоси. Дивні голоси, ніби рівне гудіння бджіл, ніби відбринілий акорд віолончелі або далекий тривожний голос сурми.

— Ходімо привітаємось, — запропонувавала Мері.

Діти встали й поволі рушили до чужинців. Серця в них калатали від радісного очікування.

На мить пурпурові плащі й миготливі куртки завмерли. Яскраве світло потьмяніло, чарівний замок затремтів, наче готова до втечі сарна.