Читати книгу - "Дзвони зеленої Галактики"

— Ось що, Миколо, не майстер я розводити дипломатію, — сказав Бертенєв, гамуючи роздратування. — Ось що. Ти в курсі наших справ?

— Більш-менш, — ухильно відповів Ганшин.

— Ми отримали останній штам. Приріст маси прекрасний — до тридцяти відсотків на добу. Весь базовий басейн кишить і бурлить. Пам’ятаєш базовий?

— Пам’ятаю.

— Продуктивність — також. І головне — ми отримуємо не тільки кисень, але й вугілля. Розумієш?

— Розумію. Тобі налити ще кави?

— Ні, дякую. Ти що, справді не розумієш? Чи все забув?

— Нічого я не забув. Ну так що ж?

— Нас висунули на премію.

— Міністерську?

— Ні. “Золота хмара”, — Бертенєв мимовільно усміхнувся, і вперше за вечір Ганшин на мить побачив колишнього Бориса з його усмішкою, яку всі “болотяники” називали інфекційною, бо і справді не заразитися нею було вельми складно.

“Золота хмара” — премія Кліматологічного Комітету ООН та Міжнародного інституту охорони середовища, мабуть, найпрестижніша. На мить Ганшина охопило навіть якесь сум’яття. Адже все-таки ж він…

— То що ж? — запитав він якомога спокійніше, і це йому вдалося.

— Я хочу, щоб серед членів групи був і ти.

— Дякую, Борисе. Але ж, окрім тебе, мають вирішувати ще Тойво та Оскар…

— Я переконаю їх.

— Сподіваєшся?

— Не маю сумніву.

“Так, ти переконаєш, умовиш, — подумав Ганшин. — І спасибі тобі, але мені це не потрібно. Ні “Золотої хмари” мені не треба, ні цих розмов”.

— Ні, — сказав він. — При чому тут я? Це ваша робота. Ваша, а не моя.

— Але ж це твоя ідея! І я не можу цього забути, не маю права! Адже це ти…

Бертенєв подумав, що даремно він це все говорить. Бо ж не міг, врешті-решт, Ганшин все забути. Не міг. І як тоді, після пожежі, коли згорів цілком увесь третій штам, і всі ходили як у воду опущені, руки ні до чого не зводились, а Ганшин сказав: “От і добре, Борисе. Справа все одно була безнадійна. Безперспективна. А^ же насамперед потрібна самоокупність — бодай часткова. Чи ж не так?” Бертенєв тоді зміг лише втомлено кивнути, бо про все те вже говорено й переговорено. Безумовно, сама собою ідея була прекрасна: повернути атмосфері безнадійно втрачений кисень, позбавити її надлишку вуглекислого газу, що вже давно став проблемою століття.

Власне, ця біда народилася з першими іскрами прометеєвого вогню — горіли дерева, вугілля, нафта, кізяки й бензин, торф і пропан, спирт і водень. А в атмосфері з’являлося все більше вуглекислого газу. Вогонь створив людство, ставши його могутнім інструментом, вогонь захищав кроманьйонця від печерного лева, вогонь піднімав осяйні обеліски перших ракет і народжував клятий вуглекислий газ. На початку століття його зібралося достатньо, щоб оповити всю Землю незримою пеленою, крізь яку не проходило тепло, а відтак ще б трохи — і почали б танути льодовики. І тоді…

Вони добре знали, що буде, коли океан піде в наступ: на шістдесят метрів підніметься рівень води, а це означає, що життя людства буде порушено назавжди. З парниковим ефектом вже віддавна боролися, вже крутилися над Землею велетенські Тепловідвідні Колеса, вже запускалися в небо контейнери термоакумуляторів беззвучними залпами електричних гармат. Але то все були просто спроби перетворити курну хижу на хату з комином. Людство зростало, і вже гріло своїм прометеєвим вогнем не лише Землю, але й Космос… І от вони, четверо ентузіастів — Ганшин, Бертенєв, Тапіо й Ланге — вирішили знайти вихід.

Адже був у вуглекислого газу правічний ворог — зелений хлорофіл. Ліси й гаї, степи і луки, океанські водорості — все це розкладало СО2 й повертало кисень в атмосферу. Але ліси зникали з обличчя планети, звільняючи місця для плантацій. Дерева, дерева, дерева — сировина й будівельний матеріал, папір і одяг, їжа… А океан, котрий поступово затягувався нафтовою плівкою, вже не міг працювати так, як раніше. Всім їм був потрібен надійний помічник — суперхлорофіл, квазіхлорофіл. І оскільки він був потрібен — він народився спершу в думках хіміка Ланге, а згодом під легкими руками біологів Тапіо й Бертенєва. Він був бурою зернистою масою, схожою на жаб’ячу ікру.

А потім була пожежа. І у всіх опустилися руки. І лише фізик Ганшин через кілька днів підійшов до Бертенєва з аркушами паперу, списаних бісерним, рівним і чітким до педантичності почерком: “Власне, що таке СО2? Вуглець і кисень. Нам треба створити такий штам, аби він живився сонячною радіацією, кисень повертав в атмосферу, а вуглець… Уявляєш? Болото народжує алмази, графіт, вугілля… Я ось тут дещо накидав. Ти поглянь при нагоді. Добре?” Бертенєв познайомився з тими записами через тиждень, зацікавився, почав розшукувати Ганшина і дізнався, що його вже немає на їхній болотяній станції — поїхав, і ніхто не знає куди. Бертенєв намагався збагнути, що ж трапилось, але марно. Тільки через кілька років він дізнався, що Ганшин перекинувся спершу до енергетиків-міжнародників, в експлуатаційний відділ, потім перейшов ще кудись, доки не осів врешті в директораті одного з Тепловідвідних Колес…

А з тих його записок народився згодом берталан — суперхлорофіл, творець кисню й алмазів, кисню й вугілля, кисню й графіту. Тому сьогодні Бертенєв і заявився сюди, бо було б нечесно… Лише вдуматись — берталан. Бертенєв, Тапіо, Ланге. А Ганшин?

— Розумієш, Миколо, це нечесно. Я так не хочу.

— Все чесно, — сказав Ганшин. — Як кажуть, можеш спати спокійно, Борисе. Я ніколи не був і не буду в претензії. На віки вічні. Ви всі ці двадцять років працювали. А я — спершу крутився сам, а потім крутив Колесо.

— Але ж — ідея твоя!

— Залиш у спокої ідеї. Немає нічого простішого, ніж підкинути ідею. А от здійснити її — інша справа. Ви це змогли. А я — ні. Я виявився спринтером.

— Спринтером?.. А справді, чому ти тоді зник, Миколо?

— А ти як гадаєш?

— Не знаю. Тойво вважає, що ти не вірив у перемогу. Але ж я так не можу думати. Якби ти не вірив — то не зробив би для нас тих робочих викладок…

— Забудь про них. Не в тому справа. Ти й сам би до всього додумався. Через день. Через тиждень. Через місяць. Суть не в тому.

— А в чому ж?

— Пробач, Борисе, але ти, мабуть, не зрозумієш. Хоча я можу й сказати. Суть в тому, що кожній справі є свій час під