Читати книгу - "Трохи пітьми"

і світло. Нічого немає, тільки білий туман і світло. Від чорного каменя, на якому я стою, тягнеться золота нитка. Я стаю на неї і починаю йти… Нитка натягнута, і мені легко тримати рівновагу і йти по ній. Я дивлюся під ноги і розумію, що піді мною немає нічого, тільки світло й туман. Я дивлюся вперед і далі йду по золотій нитці. І золота нитка виводить мене до ще одного чорного каменя. А від цього каменя золота нитка веде далі в туман. Я знову пішла і знову вийшла на чорний камінь серед світла й туману.

– Такий самий?

– Такий самий. Мені снилася таке цілу ніч. Те саме. Я переходила в тумані з каменя на камінь, і це було найцікавіше заняття з усіх, якими я коли-небудь в житті займалась. – Віка відкидається на спину й водить рукою по тканині намету. – Так цікаво… все так змінилося за один день…

– Ти знаєш, я теж себе почуваю дивно. Може, це він вчора мені допоміг, а може, це від тебе мені так спокійно.

– А він вчора робив щось тобі?

Я згадую, як Алік попросив мене заплющити очі, коли збирався «вернути мені поле».

– Він сказав, що у мене все поле знесено і земля мені вже підійшла під очі. Ще трохи, і я б задихнулася. Він щось робив руками.

– І помогло?

Я мовчу. Знизую плечима.

– Якось так дуже спокійно стало… І сон дивний наснився. Можна, я розкажу тобі?

– Звичайно, лапонька.

– Снилось, ніби я на березі замерзлого озера. Ніби це ще осінь, але вдарили страшні морози. Снігу немає зовсім, тільки озеро промерзло аж до дна. І сонце заходить прямо пере-ді мною, і холодно так, що несила терпіти. Я розглядаюсь і бачу довкола себе якісь дачі, якісь діти в літніх платтячках бавляться на піску. Сонце вже зайшло, і починає стрімко спадати пітьма. Раптом я відчуваю в собі якусь силу, щастя, я підіймаю руки над головою і кричу: «Хай буде світло!» Але нічого не стається. Щось вдалині привертає мою увагу, і я вже бачу, як до мене по береговій лінії швидко наближається чиясь дивна фігура. Вона вся в тонких чорних шатах, що майорять на вітрі. Чорний капюшон накинуто на голову. Коли вона вже зовсім близько, я бачу, що замість обличчя в неї біла маска з чорними вирізами для очей. У руках вона тримає дворучний меч. Вона заносить його над головою і рубає мене…

– І що?

– І я прокидаюсь… Жаль, у Лорни не можна спитати, що це все означає… Лорна вміє тлумачити сни. Ми з нею завжди, коли бачимося зранку, розповідаємо сни… Віка… ой… Віра… Ти знаєш, Вір, ми ж насправді всі троє давно знайомі – я, Лорна, Йостек. Йостек мій колишній хлопець, а Лорна – це моя найкраща в світі подруга.

Я замовкаю, не зважуючись спитати одну річ. Збираюся з духом.

– Вір…

– Що, котику?

– А ти спала з дівчатами?

– Ні.

– Я теж ні. А всі думають, що ми з Лорною коханки.

– Я не думаю так.

– Я знаю. Ти хороша… Лорна теж хороша. Але вона божевільна. Вона свята. Якщо ти подивишся на неї уважно, ти зрозумієш, що вона свята.

– Розкажи мені про неї.

Я посміхаюся.

– Це не твоя фраза, це Лорна сказала тобою.

– Що ти маєш на увазі?

– Лорна завжди каже: розкажи мені те-то і те-то. Мені деколи здається, Лорна може дивитися на мене через очі інших людей. Коли вона далеко, я раптом починаю чути її інтонації в голосах інших, починаю помічати схожі рухи. І я вже знаю, що це Лорна. Що від неї ніде не сховаєшся.

– А ти хочеш сховатися від неї?

Я мовчу. Не хочу відповідати. За цим запитанням стоїть вибір. Або розповісти Вірі все без останку, або змовчати і зберегти якісь рештки себе. Цей вибір дається мені важко. І тільки-но я вирішила змовчати і приховати себе, як у мені спрацьовує автомат і я починаю розповідати. Щойно почавши, я вже знаю, що розповім Вірі все-все, до найінтимнішої подробиці, до найменшого секрету. Тому що в мене більше немає особистого. Немає особистості. І це завдяки Лорні.

– Ми з Лорною грали в дуже просту гру. Ця гра називається «бути чесною». Лорна дуже чесна. Якщо ти їй не сподобалась із першого погляду, вона тобі так і скаже це. Причому слів добирати не буде. Вона легко може послати людину, як тільки виявить у собі найменше бажання це зробити. Тому що вона чесна з собою. її життєве кредо: «Завжди говори правду». В першу чергу – самій собі. Коли я перший раз побачила Лорну, Йостек сказав мені, що вона його найкращий друг. Я навіть образилась трохи. Я хотіла спитати: а я, як же я? Хіба ми не найкращі друзі?

Я хотіла зрозуміти, що він міг знайти в ній. З першого погляду вона мені здалася вульгарною і похітливою. «Що це за руда блядь?» – хотіла спитати я у Йостека, коли він познайомив мене з нею. А вона так глянула на мене своїми масними очима, що мені здалося, я зараз кінчу. Я почервоніла й відвернулася. А їй хоч би що – продовжувала говорити з моїм Йостеком.

Це було так. Йостек подзвонив мені й спитав, чи я б не хотіла познайомитися з Лорною, про яку він мені стільки розповідав. Йостек хотів влаштувати нам вечір: ми спершу мали піти разом на піцу, а потім у кіноклуб на якийсь цікавий фільм.

Ми начеб справді весело проводили час, тільки я завжди ловила на собі дивний, страшенно притягуючий погляд Лор-ни. У кіноклубі ми сіли так, що я опинилася між ними. Десь посеред фільму Лорна тихцем взяла мене за руку У неї були гарячі й вогкі пальці. Я не витримала і вибігла з кінозалу.

Надворі вимкнула мобілку, щоб мене не діставав Йостек зі своїми дурними питаннями, і пішла у парк. Вся я пашіла, не розуміла, що зі мною робиться. Я була тоді повною дурепою. Хто я взагалі така? Що я роблю з цими людьми? Що ці люди, цей Йостек, ця Лорна, що вони собі дозволяють? Я їм що – дурочка для розваг?

Я й справді вважала себе повною дурочкою. Я дуже комплексувала з приводу своєї зовнішності. Глибоко в душі я знала, що не подобаюсь ані Йостеку, ані кому завгодно, хай би краще не брехали мені.

А