Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Нескінченна історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Нескінченна історія"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нескінченна історія" автора Міхаель Андреас Гельмут Енде. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 117
Перейти на сторінку:
інак, але це була найдовша ніч у житті не тільки Атрею, але й Фухура. Хоча щастедракон і був набагато старший від хлопчика.

Однак навіть найдовша і найтемніша ніч рано чи пізно закінчується. І коли на обрії раптом замріло бліде вранішнє світло, вони побачили вдалині, якраз на лінії обрію, Вежу Зі Слонової Кості.

Тут нам доведеться трохи відхилитися від нашої розпо­віді, щоби пояснити, в чому полягає особливість фантазій­ної географи. Країни і моря, гори і ріки розташовані там зовсім інакше, ніж у Світі людей, і намалювати карту Фан-

тазії було б неможливо, бо ніхто не зміг би твердо сказати, які країни межують між собою. Навіть захід і схід, північ і південь там непостійні: все залежить від того, де перебува­єш, а літо і зима, день і ніч у різних місцях чергуються по- різному. Зі спекотної розжареної пустелі, наприклад, подо­рожній може відразу потрапити на засніжені арктичні про­стори. У Фантазії немає відстаней, які можна виміряти, тому слова «близько» і «далеко» набувають там зовсім ін­шого значення, аніж те, до якого звикли ми. Усе залежить від настрою і бажання того, хто вирушає в дорогу. Оскільки Фантазія не має меж і не знає кордонів, її серединою можна вважати будь-яку точку - залежно від того, хто туди йде. І там, у самому осерді Фантазії, стоїть Вежа Зі Слонової Кос­ті.

Атрею страшенно здивувався, коли раптом зрозумів, що летить у піднебессі верхи на щастедраконі, бо ніяк не міг згадати, як він тут опинився. Останнє, що він пам’ятав, було те, як щастедракон підхопив його і метнувся вгору. Атрею стало холодно, він загорнувся у плащ, який тріпотів на вітрі, - і раптом помітив, що його плащ геть посірів. Тоді він побачив, що його шкіра і волосся також втратили колір. А коли зовсім розвидніло, зауважив, що й Фухур надзви­чайно змінився. Щастедракон став тепер схожим на сіру смугу туману і здавався настільки ж примарним. Та воно й не дивно, адже вони побували на самісінькому краю Ніщо.

- Атрею, мій маленький пане, - тихо заговорив до ньо­го щастедракон, - скажи мені, чи твоя рана дуже болить?

- Ні, - відповів Атрею, - я не відчуваю жодного болю.

- Тебе лихоманить?

- Ні, здається, ні. Чому ти питаєш?

- Я відчуваю, як ти тремтиш, - відповів Фухур. - А що може змусити Атрею тремтіти?

Атрею трохи помовчав і тільки згодом відповів:

- Незабаром ми будемо на місці. І тоді мені доведеться сказати Дитинній Царівні, що рятунку нема. З усього, що мені довелося зробити, це, здається, найтяжче.

- Так, - сказав Фухур ще тихіше, - це правда.

Вони мовчки полетіли далі - до Вежі Зі Слонової

Кості.

Ще за якийсь час щастедракон запитав:

- Ти її коли-небудь бачив?

- Кого?

- Дитинну Царівну, чи, точніше, Золотооку Повелите­льку Бажань, - бо саме так до неї треба звертатися в розмові

- Ні, я ніколи її не бачив.

- А я бачив. Дуже давно. Твій прадід тоді був іще зо­всім маленьким хлопчиком. А я був юним щастедраконом. Усі мене звали Стриб-Скоком, і в голові мені були самі ли­ше дурні витівки. Якось мені заманулося зняти з неба Мі­сяць. Великий і круглий, він сяяв високо вгорі, і його недо­сяжність мене страшенно роз’юшила* (* розлютила). Кажу ж тобі, я був легкодухим телепнем. Я піднявся як тільки міг високо - і лише тоді зрозумів, який з мене бевзь. Тоді я, так би мови­ти, і в прямому, і в переносному значенні, упав з неба на землю. Падаючи, я пролітав біля Вежі. Пелюстки Павіль­йону Магнолії були у ту ніч розкриті, і в серцевині квітки сиділа Дитинна Царівна. Вона подивилася на мене, це був тільки один короткий погляд, один-єдиний, але... Не знаю, як тобі це пояснити, та після тієї ночі я страшенно змінив­ся, став цілком іншим, ніж був до того.

- А як вона виглядає?

- Як маленька дівчинка. Але вона старша від най- древніших створінь Фантазії. Правильніше було б сказати, в неї немає віку.

- Але ж зараз вона смертельно хвора, - сказав Атрею. - Як ти гадаєш, якими словами краще обережно підготувати її до того, що жодної надії не залишилося?

Фухур похитав головою.

- Та де там! Вона відразу помітить усяку фальш і на­віть найменшу нещирість. Ти мусиш сказати їй звичайну правду.

- Наміть якщо вона від цього вмре? - запитав Атрею.

- Не думаю, що це станеться, - мовив Фухур.

- Я знаю, ти щастедракон, значить, ти правий.

І вони знову якийсь час летіли мовчки. Цього разу три­валу мовчанку перервав Атрею.

- Я маю іще одне запитання.

- Питай!

- Хто вона?

- Що ти маєш на увазі?

- Сяйво має владу над усіма мешканцями Фантазії, незалежно від того, чи вони створіння Світла, чи створіння Пітьми. І наді мною теж. Та все-таки Дитинна Царівна ні­коли не користає зі своєї влади. Її немовби взагалі нема, і все-таки вона присутня в усьому. Вона - така ж, як і ми?

- Ні, - сказав Фухур, - вона не така, як ми. Вона не є створінням Фантазії. Усі ми існуємо тільки тому, що існує Дитинна Царівна. Але її природа - цілком інша.

- Що ж, тоді вона... - Атрею збентежився, не наважу­ючись поставити своє питання. - Невже вона така ж, як людські діти?

- Ні, - відповів Фухур, - вона не зі Світу людських ді­тей.

- Тоді хто вона? - не вгавав Атрею.

Фухур відповів не відразу.

- Ніхто у Фантазії цього не знає, ніхто у Фантазії не може цього знати. Це найпотаємніша з таємниць нашого Світу. Я чув, як один із мудреців казав, що той, хто збагне цю таїну до кінця, сам задме свічку свого життя. Не знаю, щоправда, який саме зміст вкладав він у ці слова. Більше мені нічого тобі сказати.

- А тепер згасне свічка її життя і свічка життя всіх нас, хоч нам і не відкрилася її таємниця.

Фухур промовчав, але на його лев’ячій морді промай­нула легка усмішка, так ніби він хотів заперечити: цього не буде.

Після цього вони більше не розмовляли.

За кілька хвилин вони вже ширяли понад Лабіринтом, який широкою смугою оточував Вежу Зі Слонової Кості, - над квітучою рівниною, вкритою складним переплетенням доріжок і стежин, котрі відокремлювали одну від одної клумби і галявини. Те, що вони побачили, вжахнуло їх: на­віть сюди вже проникло Ніщо.

Щоправда, наразі воно захопило лише невеликі ділян­ки Лабіринту, проте яскраві клумби і кущі, які квітували поблизу, повсихали і заниділи. Тоненькі деревця пнулися своїми кривуватими голими гілками до

1 ... 41 42 43 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нескінченна історія"